ЗАХИСНИКИ УКРАЇНИ - УРОДЖЕНЦІ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Вічна пам'ять і слава Героям!

ВАДИМ

АНДРІЙОВИЧ

БЛАГОВІСНИЙ

(1995-2022)

Народився 14 вересня 1995 року у селі Перепис Городнянського району  на Чернігівщині. З дитинства марив небом.

Закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Після випуску служив у 299-й бригаді тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова. Був пілотом штурмовика Су-25.

Коли почалася повномасштабна війна, Вадим з перших днів захищав українське небо від окупантів. Він здійснив 95 бойових вильотів та успішно наносив ворогам чисельних втрат. Брав участь у знищенні скупчення броньованої техніки та живої сили противника, складів РАО та паливно-мастильних матеріалів. За майже сотню бойових вильотів знищив близько 100 одиниць броньованої техніки, понад 80 одиниць автотранспортних засобів, близько 40 автоцистерн ПММ та близько 800 чоловік живої сили противника.

Загинув 7 вересня 2022 року у Миколаївській області. Його збив ворожий літак.

Поховали захисника у с. Синдаревське на Чернігівщині. Залишилися батьки і сестра.

За значні досягнення майор Благовісний був нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів. Останню нагороду президент України присвоїв Вадиму у серпні 2022 року, за кілька тижнів до загибелі.

ВОЛОДИМИР

ОЛЕГОВИЧ

БРЕШИНСЬКИЙ

(1983 - 2014)

 

Народився 17 січня 1983 року у Норильську Красноярського краю (Російська Федерація).

Рано залишився сиротою. Його батьки трагічно загинули в автомобільній аварії. На виховання 3-х річну дитину забрали дідусь з бабусею, які мешкали у Санкт-Петербурзі. Невдовзі вони перебралися до рідних у селище Михайло-Коцюбинське, що у  Чернігівському районі Чернігівської області. Тут Володя закінчив гімназію. Продовжив навчання у Державному професійно-технічному навчальному закладі «Чернігівське вище професійне училище», де отримав спеціальність  «слюсар з ремонту автомобілів».

Працював за фахом. Проходив строкову військову служб. Після демобілізації працював на Чернігівському цегельному заводі № 3.

До лав Збройних Сил України мобілізований 28 квітня 2014 року.

Кулеметник 1-го відділення, 1-го взводу, 1-ї роти охорони військової частини В 2278 (13-й батальйон територіальної оборони «Чернігів-1»).

Брав участь в Антитерористичній операції на сході України. Був витривалим і врівноваженим, не цурався найважчої фізичної роботи, користувався авторитетом серед побратимів.

18 серпня 2014 року під час одного з обстрілів поблизу Станиці Луганської він зазнав тяжкого поранення. Першу допомогу пораненому надавали військові лікарі. У важкому стані реамобілем боєць був доправлений до Київського військового госпіталю. Дев’ять днів лікарі  боролися за його життя, проте врятувати 31-річного військовослужбовця не вдалося. Володимир помер 27 серпня 2014 року.

Похований 28 серпня 2014 року у селищі Михайло-Коцюбинське з усіма військовими почестями. У загиблого лишилися бабуся, дружина і 3-річний син.

Указом Президента України № 270 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

07 травня 2015 року на будівлі Михайло-Коцюбинської гімназії встановлено меморіальну дошку на честь колишнього учня.

23 вересня 2015 року у смт Михайло-Коцюбинське відкрито пам’ятник учасникам антитерористичної операції, які загинули при виконанні бойових завдань, захищаючи незалежність та суверенітет України, серед яких увіковічнено ім’я загиблого бійця.

Рішенням 33 сесії 6 скликання Михайло-Коцюбинської селищної ради від 22 жовтня 2015 року прийнято рішення про перейменування вулиці Комсомольської селища Михайло-Коцюбинське на вулицю Володимира Брешинського. На честь загиблого земляка у Михайло-Коцюбинському названо місцевий парк культури.

За  ініціативи Чернігівського обласного товариства асоціації філателістів України та за сприяння заступника голови Чернігівської райдержадміністрації Андрія Курданова  у жовтні 2015 року створено пам’ятний конверт з портретом Володимира Брешинського.

ІГОР

ІГОРЕВИЧ

ГОРБЕНКО

(1983-2014)

 

Народився 13 січня 1983 року у місті Потсдам (Німецька Демократична Республіка) у сім’ї військовослужбовця. З дитинства мріяв бути офіцером, як батько.

У 2000 році закінчив Ніжинську гімназію № 3, після чого навчався у Чернігівському військовому ліцеї та Полтавському інституті зв’язку, який закінчив у 2005 році.

У 2005-2010 роках — командир взводу радіозв’язку відділення радіо та супутникового зв’язку центру зв’язку Збройних Сил України у селищі Гостомель Київської області. З 2010 року — майор І. Горбенко перебував на оперативно-технічних посадах у підрозділі «А» Служби безпеки України.

З початком бойових дій на сході України у 2014 році виконував забезпечення блок-постів військовослужбовців Збройних Сил України апаратурою спостереження та зв’язку. Був висококласним фахівцем із радіо- та супутникових технологій.

Загинув під час участі у військовій операції при звільненні Слов’янська. 24 червня 2014 року на горі Карачун поблизу села Красноармійське під Слов’янськом Донецької області група співробітників ЦСО «А» СБУ встановлювала спеціальне телекомунікаційне обладнання з моніторингу та фіксації фактів порушення перемир’я в районі проведення АТО. При зльоті вертоліт МІ-8, у якому перебував І. Горбенко був обстріляний противником з переносного зенітно-ракетного комплексу. Всі члени екіпажу та співробітники СБУ, що перебували на борту, загинули.

Похований у селищі Гостомель Київської області. У загиблого залишилися дружина та донька.

Указом Президента України № 640 від 8 серпня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня з присвоєнням військового звання підполковник (посмертно) та медаллю ВГО «Країна» «За визволення Слов’янська» (посмертно). 

ОЛЕКСАНДР

ПЕТРОВИЧ

ДАВИДОК

(1975-2022)

 

Народився 2 березня 1975 року в селі Григорівка Ніжинського району Чернігівської області (нині Бахмацька територіальна громада). Закінчив Григорівську загальноосвітню школу.

Працював механізатором у ТОВ "Агрофірма ім. Шевченка".

Брав участь в антитерористичній операції на Сході.

Після початку повномасштабного вторгнення захищав територіальну цілісність та Незалежність України у складі військової частини А1815 на посаді стрільця. Солдат. Побратими згадують Олександра сильним і надійним бійцем, щирим, добрим, готовим завжди прийти на допомогу товаришем.

Олександр загинув 30 листопада під час виконання чергового бойового завдання на Донеччині.

4 грудня героя провели в останню путь. Вдома у нього лишились дружина та двоє дітей.

АНДРІЙ

ВІТАЛІЙОВИЧ

ЗАКАВРАШНИЙ

(1997-2022)

 

Народився 31 серпня 1997 року у селі Лихачів (колишній Носівський район) Чернігівської області.

Після закінчення 9 класів загальноосвітньої школи, вступив до Ніжинського аграрного коледжу. У 2017-2019 роках проходив строкову службу в армії у Миколаєві, де отримав звання старшого солдата.

Вірний військовій присязі Андрій в перший день повномасштабної війни став на захист рідної землі. Служив у лавах 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Був стрільцем-помічником гранатометника стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти військової частини А 1815. Мав позивний "Міссісіпі". Брав участь в обороні Чернігівщини, Донеччини та Запорізької області.

Життя 25-річного бійця обірвалося 14 листопада 2022 року у лікарні, де він помер від важких поранень отриманих напередодні біля села Времівка на Донеччині. 19 листопада тіло бійця було доправлено на Чернігівщину.

Поховали військовослужбовця у рідному селі з почестями. Побратими, друзі та рідні згадували Андрія мужнім і відповідальним, щирим і добрим, веселим і привітним. У загиблого залишилися мама, бабуся, дві сестри та двоє братів.

 

ОЛЕГ

ОЛЕКСАНДРОВИЧ

КОБЧЕНКО

(1983 - 2015)

 

Народився 18 лютого 1983 року на Чернігівщині, навчався і жив у місті Києві.

У 2001 році закінчив київську ЗОШ І-ІІІ ступенів № 236, навчання продовжив в  Київському навчальному центрі «Успіх» за спеціальністю «користувач комп’ютера». Працював у службі охорони Центральної клінічної лікарні «Феофанія». Був дружнім і врівноваженим. Любив і поважав спорт, професійно займався футболом.

У 2003-2004 роках проходив строкову військову службу у складі полку зв’язку у місті Житомирі. Після проходження військової служби працював у сфері ІТ-технологій.

До лав Збройних Сил України мобілізований 20 червня 2014 року. Брав участь в антитерористичній операції на сході України. Воював у складі 3-го батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Солдат, гранатометник.

15 лютого 2015 року отримав важке поранення обох ніг у бою під селищем Чорнухине Попаснянського району Луганської області. 16 лютого, разом із пораненими бійцями 128-ї бригади Олега Кобченка вивозили до шпиталю, але колона потрапила у ворожу засідку. З того часу вважався зниклим безвісти.

У березні 2015 року знайдений серед загиблих. Волонтери перевезли тіло до моргу м. Дніпропетровська.

Останнє прощання відбулося 26 березня 2015-го в Києві. Похований воїн у селі Ставиське Козелецького району Чернігівської області.

Указом Президента України № 473 від 13 серпня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

На честь випускника, загиблого в АТО, у київській школі №236 відкрито меморіальну дошку. 

ІВАН

ВОЛОДИМИРОВИЧ

КОВАЛЬ

(1997-2022)

 

Іван народився 27 лютого 1997 року в селі Хрипівка Чернігівського району. Мати залишила родину, коли хлопець був ще немовлям, батько ростив дитину сам. Він виховував в сина надійного і міцного чоловіка, який завжди прийде на допомогу слабкому і беззахисному. Вчив поважати людей і дбати про них, бути вірним друзям та відданим Батьківщині. Юнак зростав добрим і щирим, допомагав по домашньому господарству, мав багато друзів, дружив з гумором і мав незлобиву вдачу.

У 2015 році він закінчив Городнянську районну гімназію та місцеву школу мистецтв. Після закінчення гімназії навчався в Чернігівському ПТУ №15, де вивчився на автослюсаря.

13 грудня 2017 року у 18-річному віці підписав контракт на військову службу  строком на 3 роки у лавах Збройних сил України. Відтоді  все його життя було пов’язано з військом: спочатку був курсантом навчальної танкової роти у трьохсотому навчальному гвардійському танковому полку 169 навчального гвардійського центру СВ ЗСУ, далі механіком - водієм танкового взводу танкової роти танкового батальйону першої окремої танкової бригади ОК «Північ». З 31  березня 2017-го  року - навідником танкового взводу танкової роти танкового батальйону в цій же бригаді.

У грудні 2019 року уклав новий контракт строком на 1 рік та продовжив служити на посаді головного сержанта - командира танку. У 2020 та 2021 роках продовжував військову службу шляхом підписання контрактів терміном на один рік.

Брав участь в АТО-ООС. За особливі бойові заслуги був неодноразово відзначений командуванням нагородами, зокрема, медаллю «За особливу службу III ступеня» та відзнакою «Козацький хрест» І ступеня.

З першого дня повномасштабної війни Іван став на захист України. 27 лютого Іван Коваль брав участь у знищенні ворожої бронегрупи та ДРГ у місті Чернігові. В його танк, що знаходився по вулиці Незалежності мкр Масани, влучив ворожий снаряд. Весь екіпаж загинув.  У своєму останньому бою Іван Коваль разом зі своїм екіпажем знищив ворожу диверсійно-розвідувальну групу та два танки противника. Очевидці казали, що, відчуваючи нерівність сил і перевагу ворога, хлопці встигли відвести свою машину з району багатоповерхівок - щоб не ставити під удар мирних жителів. 

Поховали героя 13 квітня  у рідному селі з почестями. Залишився батько.

Спогади батька Володимира Івановича про сина не можна читати без сліз. 

СТАНІСЛАВ

ГРИГОРОВИЧ

КОВТУН

(1986 - 2014)

 

Народився 4 березня 1986 року у селі Атюша Коропського району Чернігівської області. Зростав допитливим і життєрадісним, зі спокійним характером. Мав хорошу пам'ять і відмінно навчався. З  дитинства мріяв бути пілотом, читав книжки про літакобудування, від здоровий спосіб життя, активно займався фізичними вправами.

Після закінчення восьмого класу Атюшівської загальноосвітньої школи вступив на навчання до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. По закінченню ліцею продовжив здобувати фах військового у Харківському інституті танкових військ, де отримав диплом з відзнакою та ступінь бакалавра.

Завжди любив спорт, надавав перевагу бойовому самбо і бігу. Брав участь у різних спортивних змаганнях і здобував перемогу.

Хлопець був обдарований творчо, писав вірші про рідну Україну, адже, понад усе її любив Батьківщину. Коли, у листопаді 2013 року, українські громадяни вийшли на мирні акції протесту на майдан Незалежності у Києві, щоб захистити своє право жити у незалежній європейській державі, він долучився до протестного руху. Після жорстокого побиття «Беркутом» мирних людей, принциповий і справедливий юнак став активним учасником «Євромайдану». Він був на Майдані у найважчі моменти, до перемоги Революції Гідності.

Дізнавшись про окупацію Криму, одним з перших, добровольцем пішов боронити Україну від зовнішнього ворога на сході держави. Ще до оголошення загальної мобілізації, він заключив контракт зі Збройними силами України на військову службу. З 14 березня 2014 року став військовослужбовцем 25-ї Дніпропетровської високомобільної повітряно-десантної бригади, а з 20 березня 2014 року вже був на передовій.

Впродовж служби брав участь у багатьох бойових операціях. Служив заступником командира бойової машини-навідником оператором. Останнім часом заміщав пораненого командира і виконував його обов’язки. Серед бійців користувався високим авторитетом, адже володів військовими знаннями, був  досвідченим і  відповідальним. Людиною був справедливою і щирої, вмів і розрадити, і заспокоїти. Мав позивний «Батя». Вдома солдата дуже чекала мама, молода дружина, 1-річний синок.

Загинув Станіслав Ковтун 31 липня 2014 року від кульового поранення під час бою за місто Шахтарськ Донецької області. Протистояння тривало четверо суток і супроводжувалося потужними обстрілами з ворожих «Градів». На п’ятий день українські військовослужбовці почали відступати і потрапили в засідку. Машина  Станіслава прикривала відхід групи. В його танку заклинило короб з патронами, без якого неможлива вогнева відповідь супротивнику. Військовослужбовець був змушений вилізти з танку, щоб виправити несправність. За спогадами побратима Станіслав «збив шкіру на руці до кісток, проте виправив пошкодження». В той момент розривна куля бойовика-снайпера обірвала молоде життя нашого земляка.

Поховали 28-річного воїна в рідному селі з усіма військовими почестями.

Указом Президента України №873/2014 від 14 листопада 2014 року, «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

17 листопада 2016 року нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції» (посмертно).

4 грудня 2014 року на будівлі Атюшівської школи відкрито меморіальну дошку.

25 липня 2015 року в селі Атюша відкрито пам'ятний знак.

14 серпня 2015 року ім'я Станіслава Ковтуна надано Атюшівській ЗОШ.

8 грудня 2015 року, на будівлі Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, було відкрито пам'ятну дошку на честь шістьох полеглих випускників, в тому числі, Станіслава Ковтуна.

КОСТЯНТИН

ЮРІЙОВИЧ

КРОПИВА

(1990 - 2022)

 

Народився 16 лютого 1990 року у селищі Варва Прилуцького району.

Після закінчення Варвинської  ЗОШ I-III ступенів, вступив до Ніжинського агротехнічного інституту, який закінчив у 2012 році. Навчався на факультеті економіки та менеджменту спеціальності «Облік і аудит» (група СО111). Хлопець був патріотично спрямованим і чесним, життєрадісним і натхненним, привітним і щирим, готовим завжди допомогти. У виші запам’ятався як один з активних учасників команди КВК.

На військовій службі Костянтин перебував із 2014-го року. По закінченню Академії Сухопутних військ України проходив службу в 14-ій окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого, згодом був переведений у 28-у окрему механізовану бригаду імені Лицарів Зимового Походу, де виконував обов’язки командира механізованої батареї. Його цінували як талановитого командира і справжнього патріота.

Від 24-го лютого 2022 року Костянтин виконував бойові завдання із захисту нашої держави.

Загинув 15 травня при виконанні бойового завдання у Херсонській області. Під час бою отримав мінно-вибухову травму.

В останню путь провели 32-річного майора 17 травня з усіма військовими почестями. Поховали захисника в рідній Варві. Без батька залишилося двоє дітей.

Указом Президента України нагороджено майора Кропиву Костянтина Юрійовича орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

ЯРОСЛАВ

ВОЛОДИМИРОВИЧ

КУЗЬМЕНКО

позивний "Ярий"

(1980-2022)

 

Народився  12 лютого 1980 року у селищі Варва Чернігівської області. Закінчив місцеву школу.

Здобув фах юриста у Національній податковій академії у місті Ірпінь. Одружився. З 2001-го року проживав у Фастові на Київщині.

13 років після навчання служив у поліції: почав кар'єру з посади помічника оперуповноваженого, через певний час став начальником карного розшуку та отримав звання майора. Був відзначений нагородою за сумлінну службу.  Після завершення служби працював на керівних посадах у державних установах. Завжди вирізнявся справедливістю, відповідальністю та чесністю. Вільний час присвячував родині. Був затятим грибником, любив тварин. Знався на автомобільній техніці.

На третій день повномасштабного вторгнення Ярослав приєднався до 208-го окремого батальйону територіальної оборони Фастівщини. Командував другим взводом.   Постачав фастівчан пальним, яке привозив з небезпечного на той час Борисполя. Пізніше боронив Україну на східних рубежах.

Загинув 14 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі села Торське на Донеччині.

Поховали захисника 19 жовтня на Алеї Слави, що на Інтернаціональному кладовищі у місті Фастів. У Ярослава залишилися батьки, сестра, дружина, двоє дітей: 20-річна донька Наталія та 14-річний син Владислав.

ЮРІЙ

ЮРІЙОВИЧ

КУЗЬМІН

(1982-2022)

Народився 12 жовтня 1982 року у Чернігові. Тут виріс, навчався, працював, дружив, кохав.

У 2007 році хлопець закінчив школу №7, а після неї Чернігівський професійно-технічний навчальний заклад. Після нього Юрій проходив строкову військову службу у Збройних Силах України. Потім працював на багатьох підприємствах у Чернігові.

З початком повномасштабного російського вторгнення Юрій Кузьмін долучився до лав Збройних сил України, де служив у  військовій частині А3501 на посаді стрільця-санітара.

Загинув 7 листопада 2022 року поблизу населеного пункту Бахмут на Донеччині.

15 листопада воїна-захисника проводили у останню путь. Рідні та близькі попрощалися з Юрієм у Катерининській церкві, потім його поховали на кладовищі "Яцево" у рідному Чернігові.

ТАРАС

ЛИЗОГУБ

(1990-2022)

 

Народився 21 квітня 1990 року у Чернігові. Навчався у місцевій загальноосвітній школі №2. Працював будівельником.

Після повномасштабного ворожого вторгнення був мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив у 80-тої окремої десантно-штурмової бригади у складі військової частини А0284 на посаді посаду старшого навідника гранатометного відділення.  

Загинув 25 жовтня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту біля Невського на Луганщині.

2 листопада рідні та близькі провели бійця в останню путь, вшанувавши світлу пам’ять воїна у Катерининській церкві та поховали його на кладовищі “Яцево”.

ВІКТОР

ІВАНОВИЧ

МАНЖОЛА

(1965 - 2016)

 

Народився 25 лютого 1965 року у селі Канівщина Прилуцького району Чернігівської області.

Після закінчення 8 класів, продовжив навчання в Прилуцькому медичному училищі. Був дисциплінованим і зацікавленим учнем, цілеспрямованим і наполегливим, з багатим внутрішнім світом. Товариші згадують його як щирого і справедливого друга, готового завжди прийти на допомогу.

Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил. Мешкав в Прилуках.

Навесні 2015 року призваний до Збройних Сил України по частковій мобілізації, з 26 травня того ж року перебував у зоні проведення АТО. Служив в підрозділах Нацгвардії. Старший солдат.

З літа 2016 року проходив військову службу за контрактом на посаді номера обслуги 30-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України (місто Новоград-Волинський Житомирської області). Під час служби проявив себе відповідальним і витривалим воїном, кваліфікованим медиком, врівноваженою людиною. Був компетентним у багатьох питаннях, проте не говірким, бо вважав правильним, свої здібності демонструвати на ділі. Дуже любив книги і будь яку вільну хвилину присвячував читанню.

Помер 29 вересня 2016 року від серцевої недостатності у розташуванні військової частини у районі села Трудівське Волноваського району Донецької області. Чоловік мужньо долав жахи, які на війні на кожному кроці, проте небайдуже серце підвело - не витримало, розірвалося. Невдовзі 51-річний боєць мав повертатися додому.

Поховали захисника України 3 жовтня у місті Прилуки Чернігівської області біля могили матері. Провести в останню путь воїна прийшли друзі, побратими, односельці і мешканці Прилук. 

ВОЛОДИМИР

МИКОЛАЙОВИЧ

МОІСЕЄНКО

(1974 - 2014)

 

 

Народився 28 січня 1974 року в Росії, у місті Ангарську Іркутської області. Рано осиротів, виховувався в Шелеховському інтернаті, навчався в середній школі при інтернаті. Мав важкі дитячі спогади.

Після закінчення 9-ти класів хлопчину  всиновили. Разом з прийомною сім’єю Володя приїхав до  Чернігівської області. Оселилися на Ічнянщині, в селі Іржавець, де і минули юнацькі роки хлопця.  Навчався в Іржавецькій середній школі. Всиновлювачі не опікувалася хлопцем належним чином, тож підліток шукав прихисток будь де. На життєвому шляху Володі трапилася людина,  якій  було небайдуже до долі сироти. Це односелець, який працював в Ічнянському навчальному закладі, він і займався вихованням парубчака і допомагав чим міг. Саме його Володимир називав батьком.

За рекомендацією односельця юнак продовжив навчання в Ічнянському філіалі Сокиринського професійно-технічного училища №36 (нині – Державний професійно-технічний навчальний заклад «Ічнянський професійний аграрний ліцей») за спеціальністю «тракторист-машиніст широкого профілю». Тоді ж вивчився і на водія.

Строкову службу Володимир проходив 1992-1994 роках, демобілізувався  у званні сержанта. Працював залізничником, охоронцем. Одружився, всиновив двох діток, в шлюбі народилася третя дитина.  

При проведенні першої хвилі мобілізації був призваний до Збройних Сил України. Служив водієм роти матеріально-технічного забезпечення 1-ї окремої танкової бригади.

З 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. З честю виконував свій військовий обов’язок.

Загинув при виконанні обов’язків військової служби 30 липня 2014 року біля села Шишкове Слов’яносербського району Луганської області. Підірвався на міні, коли автомобілем доставляв набої та харчові продукти на блокпост.

Похований 2 серпня 2014 року в селі Іржавець Ічнянського району з усіма військовими почестями.

Указом Президента України №708/2014 від 8 вересня 2014 року, «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

5 березня 2015 році в Іржавецькій ЗОШ урочисто відкрито пам’ятний знак – меморіальну дошку на честь Володимира Моісеєнка, яку встановлено у фойє школи.

14 вересня 2015 року на будівлі Ічнянського професійного аграрного ліцею відкрито меморіальну дошку Володимира Моісеєнка.

У райцентрі Ічня щорічно проводяться спортивні змагання, турніри з волейболу та боксу, на честь загиблих в АТО земляків - Володимира Моісеєнка, Станіслава Кривоноса та Юрія Сороки.

АНДРІЙ

МИКОЛАЙОВИЧ

МОРУГИЙ

(1974 - 2014)

 

Андрій народився 17 листопада 1974 року у селі Браниця Бобровицького району Чернігівської області в сім’ї студента сільськогосподарської академії  Миколи Андрійовича  та вчительки початкових класів Наталії Михайлівни. Зростав співчутливим, скромним, дисциплінованим. Його виховували так, щоб він не завдавав людям прикрості. Змалку допомагав батькам по господарству, поважав матір та батька, і людей, які не бояться землі і праці. Любив читати, добре навчався, школу закінчив з золотою медаллю. В шкільному колективі був лідером. Мав хист до малювання і випалювання по дереву, слюсарної і конструкторської справи, захоплювався фотографуванням. З дитинства марив небом, мріяв стати льотчиком, займався спортом, щоб бути витривалим та міцним фізично й морально.

Після закінчення середньої школи у 1991 році Андрій працював слюсарем у місцевому колгоспі. Незабаром вступив до Національного аграрного університету, де навчався за спеціальністю «інженер-механік». За оцінками викладачів, Андрій Моругий був успішним студентом і «інженером від Бога». Сокурсники цінували його за безкорисливість, миролюбний та дружній характер.

Після закінчення вишу працював комбайнером у товаристві «Агрофірма Славутич». Увесь час підвищував свою професійну кваліфікації і у 1999 році був призначений директором сервісно-дилерської служби цього підприємства. Від 2000-го обіймав керівні посади  ряду сільськогогосподарських підприємств. У 2007 році  став власником ВАТ «Племзавод Яненківський». До справи ставився з відповідальністю, до підлеглих – завжди з повагою і увагою. Окрім підприємницької діяльності, займався благочинною діяльністю: на регулярній основі допомагав громаді села, де народився.

До лав збройних сил України мобілізований у березні 2014 року. Служив у складі 72-ї окремої механізованої бригади, виконував обов'язки заступника командира 3-ї механізованої роти по роботі з особовим складом 1-го механізованого батальйону. До воїнів ставився як до власних синів, навіть витрачав особисті заощадження на обмундирування та харчування для солдатів роти.

Загинув 13 липня 2014 року біля села Калинове Амвросіївського району Донецької області  під час артилерійського обстрілу машин супроводження конвою військової частини.

Похований воїн 15 липня у рідному селі з усіма військовими почестями. У полеглого офіцера залишилися дружина і двоє синів, мама та 80-річна бабуся.

Указом Президента України від 29 вересня 2014 року № 747 нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно) за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.

На честь колишнього учня 29 травня 2015 року на будівлі школи в селі Браниця відкрито меморіальну дошку.

СЕРГІЙ

ВАСИЛЬОВИЧ

МЯГКОВ

(1971-2022)

 Учасник АТО-ООС. Служив у лавах ЗСУ на посаді механіка-водія у навчальному центрі «Десна».

Біографія.

Народився 30 серпня 1971 року у селі Некрасовка  АР Крим.

Навчався в місцевому ПТУ, де отримав фах тракториста. Невдовзі переїхав у село Наумівка, що на Чернігівщині, де мешкали  його родичі. Продовжив навчання у  Чернігівському ПТУ, вивчився на зварювальника. Проходив строкову службу в армії.

Проживав у Наумівці,  працював у місцевому колгоспі трактористом.  Одружився, в сім’ї народилися троє дівчат. Сергій був хорошим чоловіком і батьком.

У 2015 році Сергія Мягкова мобілізували до лав Збройних Сил України. У 2015-2016 роках Сергій брав участь в Антитерористичній операції на сході України. З 2018-го служив у ЗСУ вже за контрактом. Брав участь в ООС. Був звільнений зі служби за станом здоров’я, мав перелом хребта і  подвійне контуження.

Коли 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення росіян на територію України Сергій Мягков зібрав речі і подався до військомата, був впевнений – його військовий досвід стане в нагоді. Проте до лав ЗСУ потрапив у квітні за повісткою.  Служив у лавах ЗСУ на посаді механіка-водія у навчальному центрі «Десна» на Чернігівщині.

Загинув 17 травня 2022 року під час російського ракетного удару по селищу Десна Чернігівської області. Тривалий час його не вдавалося знайти не живим, не мертвим. Лише через 5 місяців солдата ідентифікували по ДНК.

Похований  на кладовищі села Наумівка. У загиблого залишилася дружина і троє доньок.

Олександр

Валерійович

Онопрієнко

(1988 - 2015)

 

Народився 9 квітня 1988 року у місті Києві. Навчався у Київські загальноосвітній школі № 15.

З 12 років проживав у селі Марківці Бобровицького району Чернігівської області. Закінчив загальноосвітню школу в селі Марківці Бобровицького району. Вчителі і однокласники згадують Олександра як дружнього і мирного хлопця.

Після закінчення школи 9 класів Марковецької загальноосвітньої середньої школи, пішов працювати на меблеву фабрику у Києві. Працював і продовжував заочно навчатися.

Призваний до лав Збройних сил України в числі перших. 28 квітня 2014 року він був мобілізований до лав Збройних Сил України Бобровицько-Носівським об’єднаним районним комісаріатом. Служив солдатом військової частини В 2278 13-го мотопіхотного батальйону «Чернігів-1» на посаді стрільця.

З вересня 2014 року брав участь в Антитерористичній операції на сході України. Боєць відрізнявся відвагою і надзвичайною силою духу.

Загинув від смертельного вогнепального поранення в запеклому бою за Дебальцеве Донецької області 30 січня 2015 року.

Поховали героя у селі Марківці Бобровицького району Чернігівської області з усіма військовими почестями.

Указом Президента України № 103 від 21 березня 2016 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

У травні 2015 року на будівлі Марковецької загальної середньої школи І-ІІІ ступенів Бобровицької міської ради встановлено меморіальну дошку на честь колишнього учня.

СЕРГІЙ

ВАСИЛЬОВИЧ

ПАНТЕЛЮК

позивним "Артист"

 (1998-2022)

Сергій народився 9 лютого 1998 року у с. Бирлівка Бершадського (нині Гайсинського ) району.  Вінницької області.

Навчався у Бирлівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів. Був активним, відповідальним, щирим. З дитинства мріяв про службу в українській армії, багато читав, займався спортом. З 4-го класу займався греко-римською боротьбою, був кандидатом у майстри спорту України, здобув чимало нагород.

Закінчив Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут та Національну академію Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Завжди був дуже веселим, дружнім та непосидючим, за це і отримав позивний "Артист". Після випуску був призначений на військову службу командиром взводу у 1-шу окрему танкову Сіверську бригаду. Брав участь в АТО-ООС, де виконував надскладні бойові завдання на одному з найгарячіших напрямках збройного протистояння. Нагороджений медаллю «Учасник бойових дій в зоні АТО».

Коли повернувся з ротації, восени 2021 року одружився. Молоде подружжя у 2022-му мало стати щасливими батьками. 24 лютого молодий військовослужбовець знаходився на Київщині, куди прямував, щоб підтримати дружину під час пологів. Дізнавшись про ворожий напад, Сергій Пантелюк як офіцер вірний Батьківщині, з півдороги повернувся у свою військову частину на Чернігівщину.

25 лютого 2022 року біля села Рівнопілля танковий екіпаж Сергія вступив у бій з танковою колоною російських окупантів, які наступали на Чернігівщину. Бійці зуміли знищити бронетехніку ворога та зупинити наступ. Проте, в їхню бойову машину прийшов удар. Ударною хвилею з танку збило командира роти, Сергій зістрибнув за ним і сам отримав важке поранення у ногу. Офіцера встигли доставити до Чернігівського госпіталю, однак вночі 26 лютого о 3:20 він помер. В день смерті Сергія народилася його довгоочікувана донька.

На рідну Вінничину доправили тіло військовослужбовця через 28 днів після смерті. Поховали у рідному селі 24 березня 2022 року. У загиблого залишилися батьки, дружина і донечка.

Указом Президента України № 360/2022, за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі лейтенанта Пантелюка Сергія Васильовича  нагороджено  орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

ЯР0СЛАВ

РОМАНОВИЧ

ПОХОДНЯ

(2000-2022)

 

Народився 8 лютого 2000 року в місті Прилуки Чернігівської області.

Після закінчення 9 класів Прилуцької загальноосвітньої школи № 2 продовжив навчання в Чернігівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Потім - вступ у 2017 році до Одеської військової академії на факультет підготовки спеціалістів десантної штурмових військ.

У 2021 році отримав офіцерське звання та прибув на службу у 90-й окремий аеромобільний батальйон імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова (81-а окрема аеромобільна бригада), де обіймав посаду командира взводу, пізніше - командира роти.

За час служби Ярослав Походня був нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ "За досягнення у військовій службі ІІ ступеня" та орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

З початком повномасштабної війни 24 лютого був спрямований у Донецьку область для виконання бойових завдань із захисту територіальної цілісності та недоторканості України. Разом з побратимами давав гідну відсіч ворожим військам.

Загинув 20 травня під час боїв в районі населеного пункту Богородичне Донецька область.

Поховали загиблого 24 травня в рідних Прилуках. Йому було 22 роки. Залишилися мати, жінка та новонароджене дитя.

КИРИЛО

ПРОХОРОВ

(1998-2022)

 

Народився 9 липня 1998  році у селищі Ріпки Чернігівської області. Навчався у місцевій школі №2, потім у Чернігівському професійному будівельному ліцеї, який закінчив у 2017 році.

У 2018-2022 роках проходив строкову військову службу.

З початком повномасштабного вторгнення  Кирило долучився до лав Збройних сил України і став на захист Батьківщини зі зброєю в руках у складі 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. Солдат.

Загинув 2 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання біля села Терни на Донеччині, де боєць отримав смертельну мінно-вибухову травму.

16 листопада рідні та побратими провели полеглого воїна в останню путь, поховавши Героя-земляка на Центральному кладовищі смт Ріпки.

ПЕТРО

ВОЛОДИМИРОВИЧ

ПУЗИР

(1965 - 2022)

 

Народився 4 лютого 1965 року в Краснопіллі на Коропщині (нині Краснопільський старостинський округ). Проживав  у рідному селі.

Працював електриком у місцевому сільгосппідприємстві, а протягом 2014-2015 років проходив військову службу по мобілізації.

У вересні 2022 року Петро вчергове долучився до оборонців Батьківщини. Проходив курси підготовки у Національній академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Після закінчення навчання долучився до складу 101-ї Президентської бригади, а трохи згодом – до військової частини А4349 на посаду заступника командира з МПЗ. Був заступником командира з морально психологічного забезпечення. Капітан.

Загинув 1 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу Бахмута на Донеччині Петро Пузир.

7 лютого воїна провели в останню путь усіма військовими почестями, поховали на сільському кладовищі рідного села. Без батька залишилося 6-ро дітей.

ІГОР

МИКОЛАЙОВИЧ

СОКОРИНСЬКИЙ

(1995-2022)

Народився 6 січня 1972 року в Чернігові. Його батько був пасічником, він  вперше і познайомив сина з кропітким, але таким захопливим ремеслом. Хлопець захопився бджільництвом і з юних літ почав пасічникувати.  

Навчався Ігор у загальноосвітній школі №22, потім у радіозаводському училищі №15. Після проходження військової служби у 1990-1992 роках вступив до Борзнянського державного сільськогосподарського технікума. Вищу освіту здобув у Київському національному аграрному університеті, який закінчив у 2007 році.

Серйозно займався бджільництвом. Сумлінно працював над розвитком бджільництва на Чернігівщині, вів просвітницьку роботу і був послідовником вчення великого українського бджоляра Петра Прокоповича.  Очолював міську й обласну спілки пасічників, був почесним Головою Спілки Пасічників Чернігова.

У 2014-му долучився до оборонців України та протягом двох років брав участь в антитерористичній операції на сході України. Після звільнення з військової служби повернувся до улюбленої справи і в 2019-му став Головою садівничого товариства.

З початком повномасштабної війни Ігор вдруге став до лав Збройних Сил України. Захищав Чернігів, після деблокади міста був направлений на схід України. Служив у військовій частини А1815 на посаді старшого водія розвідувального відділення.

Загинув 11 грудня 2022 року в результаті ракетного удару під час виконання чергового бойового завдання поблизу населеного пункту Невельське на Донеччині.

23 грудня  героя провели в останню путь.  Похований Ігор Сокоринський на кладовищі «Яцево» в рідному Чернігові. Залишились дружина та троє дітей.

ОЛЕГ

ТУРЯНСЬКИЙ

(2005-2022)

 

Народився 28 березня 2005 року у місті Старий Самбір Львівської області у родині військовослужбовця. Коли хлопчику було три роки, родина переїхала на Чернігівщину. Був єдиним сином у батьків.

У 2019 році Олег закінчив 9 класів Чернігівського колегіуму № 11 і вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, Викладачі та товариші згадують його свідомим, розумним, сильним і патріотичноспрямованим хлопцем. 

У 2021 році вступив до військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка на військовий гуманітарно-лінгвістичний факультет за спеціальністю «Військова психологія». Мріяв стати офіцером.

Коли почалася повномасштабна війна, юнак за прикладом батька взяв до рук зброю, аби боронити батьківщину. Він допомагав в обороні Києва.

Загинув 26 лютого 2022 року у Києві під час масованого обстрілу перебуваючи на бойовому завданні.. До свого повноліття хлопець не дожив всього місяць. Посмертно солдату присвоєно військове звання «молодший лейтенант».

Поховали юного офіцера у рідному місті на Львівщині. В Олега залишилися бабуся і батьки. 

ОЛЕКСАНДР

ВІКТОРОВИЧ

ШУМЕЙКО

(1982-2015)

 

Народився 24 вересня 1982 року у селі Митченки Бахмацького району Чернігівської області.

У 1988 році сім’я переїхала до міста Щолкіне АР Крим, де Сашко і пішов у перший клас. На рідну Чернігівщину повернулися у 1993 році, коли хлопцю було 11 років, та оселилися у Киселівці.

Навчався Олександр у Киселівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів, яку  закінчив у 2000 році. Після закінчення школи юнак вступив на заочне відділення Чернігівського інституту економіки та управління за спеціальністю «Фінанси». Одночасно з навчанням Олександр працював рятувальником у Києві.

Строкову службу проходив у військовій частині «Десна» від весни 2002 до осені 2003 року. У 2007 році одружився. Разом зі своєю дружиною переїхав на постійне місце проживання до Автономної Республіки Крим. Там влаштувався на роботу рятувальником.

Проте сімейне життя не склалося і Олександр приїхав до села Киселівка Менського району, де проживав у помешканні дідуся. Працював рятувальником у відділенні Менської 10-ї державної пожежно-рятувальної частини, їздив на заробітки в м. Київ, де працював на будівельних об’єктах міста.

До лав Збройних сил України мобілізований 11 лютого 2015 року добровольцем. Рядовий, номер обслуги протитанкового артилерійського розрахунку ІІ взводу роти вогневої підтримки військової частини В 2304.

Загинув 3 серпня 2015 року від отриманих осколкових поранень під час ворожого мінометного обстрілу у районі м. Горлівка Донецької області. Побратими згадують Олександра Шумейка як рішучого, хороброго і патріотично спрямованого бійця.

Поховали загиблого у селі Киселівка Менського району Чернігівської області.

Указом Президента України № 553 від 22 вересня 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

За рішення Менської районної ради №74 від 30 березня 2016 року йому присвоєно звання «Почесний громадянин Менського району» та відкрито меморіальну дошку.

У грудні 2018 року посмертно нагороджений почесною відзнакою «Лицарський хрест добровольця» від Всеукраїнського союзу ветеранів АТО.