«Визначні мовознавці України»: віртуальна виставка-галерея до Дня вшанування пам’яті творців слов’янської абетки святих рівноапостольних Кирила і Мефодія (11 травня) та Дня слов'янської писемності і культури (24 травня)

   Щороку 24 травня в Україні відзначається День слов’янської писемності та культури. 

Це день вшанування пам’яті святих рівноапостольних Кирила і Мефодія – просвітителів ІХ ст., проповідників християнства - двох рідних братів, які вперше переклали богослужбові книги на слов’янську мову. Для цього, на основі грецької абетки, вони створили слов'янську. Мовознавці наголошують, що українська мова бере свій початок безпосередньо з праслов'янської основи. Її самобутність виникла ще у VI–VII століттях н.е., задовго до появи інших східнослов'янських мов. 

У День слов'янської писемності лінгвісти нагадують про унікальність української абетки, яка базується на кирилиці. А також наголошують на лінгвістичній єдності суспільства як одного з найважливіших факторів протистояння зовнішнім загрозам та основою державності, що в умовах ворожої агресії надсуттєво.

У цей день Чернігівська обласна бібліотека для юнацтва пропонує своїм користувачам віртуально доторкнутися до багатовікової історії утвердження української мови та ознайомитися з думкою відомих мовознавців про витоки, становлення, боротьбу за виживання нашого генетичного коду нації.

У фондах книгозбірні зберігається багато матеріалів, які містять цікаві відомості про мову і мовознавство, усіх зацікавлених запрошуємо до бібліотеки. 

Ганцов

Всеволод Михайлович

(1892 - 1979)

 

Видатний український мовознавець, 

дослідник діалектології,

історії української мови, правопису, лексикографії.

Першим розробив сучасну класифікацію діалектів української мови

 

     Народився 25 листопада (7 грудня) 1892 року в місті Чернігові в родині службовця. Навчався в чернігівській гімназії, яку закінчив із «золотою» медаллю. Продовжив навчання в Колегії Павла Галагана у Києві та Петроградському університеті.

Працював у Київському університеті святого Володимира, Українській академії наук як постійний член i секретар Комісії по складанню академічного словника живої української мови, був керівником Комісії (з червня 1920  по серпень 1929 рр.). З грудня 1927-го по лютий 1929-го він перебував у відрядженні у Франції, де працював при Сорбоні. Після повернення працював на посаді професора Київського інституту народної освіти, займався науковою діяльністю.

Першим розробив сучасну класифікацію діалектів української мови, а також висунув та обгрунтував теорію про їх походження. На думку науковця - українська постала зі злиття двох прадавніх говірок, південних і північних і унаслідок тривалого співжиття носіїв південних і північних діалектів утворилася південно-київська говірка, на основі якої й постала українська літературна мова. Вчений припустив, що не було ніякого "праруського племені" та східнослов'янської єдності і докладав зусиль, щоб довести, що українська мова ближча до південно-слов'янських і західно-слов'янських мов, ніж до російської.

У 1929 році вченого було заарештовано у сфабрикованій справі "Спілки визволення України" та  засуджено до 8-ми років. У 1938-му ув’язнено ще до 8 років за ту саму "контреволюційну діяльність". Покарання відбував у Соловецькій тюрмі і дивом не потрапив до розстрільних ям Сандармоху.

За  гратами Ганцов провів понад 16 років. Повернутися на батьківщину Всеволоду Михайловичу вдалося лише восени 1956-го. Відтоді він мешкав у Чернігові, де  займався підготовкою до друку своїх наукових робіт, а також брав участь в лінгвістичних конференціях.

Помер у 1979 році, похований у рідному Чернігові. Реабілітований у 1989 р. (посмертно). На честь всесвітньо відомого мовознавця, уродженця Чернігова Всеволода Ганцова названо вулицю у Чернігові (колишня вул. Жовтнева).

 

 

Грінченко

Борис Дмитрович

(1863 - 1910)

 

Письменник, педагог, етнограф,

укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови»,

із організаторів і керівників «Просвіти»,

активний член Братства тарасівців,

співзасновник Української радикальної партії (1904).

 

Народився 27 листопада (9 грудня) 1863 р. на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки (тепер Харківський район Харківської області) неподалік від Харкова у дрібномаєтній зрусифікованій дворянській сім’ї. У п’ять років навчений писати й читати. Хлопцю було запроваджено сувору заборону спілкуватися «по-мужицькому» (українською), проте Бориса ж тягнуло до рідного слова. Він зачитувався поезіями Тараса Шевченка, пробував писати свої українською.

У 1879 р. за зв’язок з гуртком революціонерів-народників, читання і розповсюдження забороненої літератури Бориса Грінченка заарештовано та виключено із 5 класу Харківської реальної середньої школи. Пізніше, у 15-річному віці, під час обшуку у Бориса вилучено такі видання: «Про багатство і бідність», «Про гроші», «Як наша земля стала не наша». Через це, він потрапляє до в’язниці та втрачає право отримати не лише вищу, навіть середню освіту. Від тоді, для нього були відкриті тільки домашні «університети»

На початку 1881 р. Грінченко успішно складає іспит на народного вчителя при Харківському Університеті, в невздовзі заступає на роботу писарчуком до Казенної палати в Харкові. Потім, вже разом з дружиною, на запрошення знаної української меценатки Христини Алчевської переїжджає до села Олексіївка Слов’яносербського повіту (тепер Луганської області). Тут подружжя просвітителів почали викладати українською мовою.

 Від 1889 р. Борис Дмитрович пише «Граматику української мови», у 1890-1891 рр. – «Настину читанку», щоб спочатку навчити читати українською власну доньку, «Українську граматику до науки читання і писання». Сільським вчителем Борис Грінченко був від 1881 до 1893 р. (з перервами). писати навчальні книжки для дітей: «Українську граматку» (1888), «Рідне слово» (1889), укладати саморобні книжки для навчання (з власними ілюстраціями).

Грінченко усебічно обґрунтував у своїх педагогічних працях думку про те, що навчання і виховання в Україні слід здійснювати українською мовою. Свій досвід педагога-практика Грінченко втілив у своїх працях.

У 1902 р. Борису Грінченку запропонували долучитися до створення Словника української мови, який вирішила видати редакція журналу «Киевская старина». Видання вийшло у 4-х томах побачив світ 1907-1909 рр., а потім неодноразово перевидавався. Словник містить близько 68 тис. слів української літературної і народної мови ХІХ ст., На той час це було найбільше зібрання лексичних фондів української мови, що засвідчило європейський рівень культури українського народу, його тисячолітню історію. Запроваджену в словнику орфографічну систему було покладено в основу правопису української мови.

6 травня 1910 року Борис Грінченко помер в Оспедалетті. Поховано його у Києві, на Байковому кладовищі.

Житецький

Павло Гнатович

(1837 - 1911)

 

 Автор близько 30-ти ґрунтовних праць з історії української мови, літератури і фольклору. Зробив вагомий внесок у розробку принципів і критеріїв українського правопису. Обґрунтував концепцію безперервного розвитку українського народу, його мови і культури з часів Київської Русі.

 

Народився 4 січня 1837 року в Кременчуці на Полтавщині, в сім`ї священика.

Після закінчення Полтавського духовного училища був зарахований до Переяславської духовної семінарії. У 1857р. П. Житецький вступив до Київської духовної академії. Невдовзі звільняється з академії за власною заявою, а восени вступає до Київського університету на історико-філологічний факультет. Після закінчення університету дістає призначення до Кам`янець-Подільської гімназії на посаду молодшого вчителя.

На початку1870-х років Павло Гнатович бере активну участь у створенні та діяльності Колегії Павла Галагана – елітного навчального закладу для представників дворянства. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, довгий час викладав у Колегії Павла Галагана.

Приятелював із Михайлом Драгомановим, за що й потрапив у списки неблагонадійних, складені Міністерством народної освіти після Емського указу 1876 року.

Досліджував історичну фонетику української мови, автор «Нарису звукової історії малоруського наріччя» (1876). Вивчав Пересопницьке Євангеліє («Опис Пересопницького рукопису ХVI ст.», 1876), першим показав значення «Енеїди» Івана Котляревського для формування нової української літературної мови. Автор шкільних підручників: «Теорія твору з хрестоматією» (1895), «Теорія поезії» (1898), «Нариси з історії поезії» (1898).

Був одним із фундаторів київської «Громади» (1861), дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця (1879), Наукового товариства імені Шевченка (1903), член-кореспондент Петербурзької академії наук (1898), доктор російської словесності (1908). Свого часу без його участі не обходився жодний захід на пошану Тараса Шевченка. Співпрацював із часописом «Київська старовина».

Помер 18 березня 1911 року в Києві.

 

Максимович

Михайло Олександрович

(1804 - 1873)

 

Один із перших збирачів та упорядників українських народних пісень,

завдяки чому стояв біля витоків українського національного руху.

Творець однієї з систем правопису – “максимовичівки”. 

 

Народився 15 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер село Богуславець Золотоніського району Черкаської області) у дворянській родині коріння якої йшло з гетьманської козацької старшини. У 1812–1819 роках Михайло навчався в Новгород-Сіверській гімназії, яку заснував один із його дядьків. Вищу освіту здобув на словесному й природничому відділеннях філософського факультету та на медичному факультеті Московського університету.

У 1834 році став ректором Імператорського університету Св. Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

Брав участь в діяльності Кирило-Мефодіївського братства, дружив з Тарасом Шевченком, висловлював українофільські погляди, сміливі заяви на захист української мови, історії, права українців на національну ідентичність. У 1827 році видав фольклористичну працю – “Малороссийские песни”. Одразу після публікації став провідним етнографом. Плідно працюючи на ниві мовознавства, написав низку статей про класифікацію слов’янських мов. А ще досліджував найдавніші літературні пам’ятки. Перекладав українською псалми, писав вірші.

Велика заслуга М. Максимовича як історика полягає в тому, що він одним із перших піддав сумніву норманське походження Русі. Спираючись на науковий аналіз джерел, учений доводив, що Русь-Україна - це пряма спадкоємиця Давньої, Київської Русі.

Помер М.О. Максимович 22 листопада 1873 р. на своєму хуторі Михайлова Гора, де й похований.

 

Потебня

Олександр Опанасович

(1835 - 1891)

 

Титан української мови.

Його ідеї справили потужний вплив

на багатьох українських та зарубіжних мовознавців,

окреслили нові напрями досліджень,

лишаються актуальними й у наші дні.

 

Народився 22 вересня 1835 року на хуторі Манів Полтавської губернії (нині Сумська область). Змалку цікавився філологічними науками та історією. Після закінчення гімназії, юнак, вступив на юридичний факультет Харківського університету. Проте за рік перевівся на історико-філологічний. Тут він захопився українським фольклором і народною творчістю, що стали фундаментом його лінгвістичної наукової теорії. 

Працював викладачем у місцевій гімназії, паралельно готував дисертацію. Вже в 1860 році він захистив роботу про символи в слов’янській народній поезії,

З 1875 р. – професор кафедри Харківського університету. Один із засновників Харківського істо­рико-філологічного товариства (очолював його в 1877–1890 рр.), очільник Харківської філологічної школи. Школу визнали однією з найавторитетніших в лінгвістичних колах. Олександр Потебня розглянув ідею зв’язку мови та психології та сформував психологічний напрям мовознавства й довів зв’язок мовного та національного питань.

В одній із своїх праць він ґрунтовно описав зміни в будові української, російської та інших слов’янських мов і виокремив риси, які були притаманні лише українській. Збирав місцеві приказки, народні пісні й інші етнографічні матеріали. Був активним учасником Харківської громади, уклав буквар для недільних шкіл, підтримував українських письменників, переклав «Одіссею» Гомера українською. 

11 грудня 1891 року Олександр Потебня помер. Похований у Харкові. Інститут мовознавства Національної Академії Наук України носить його ім’я.

Синявський

Олекса Наумович

(1887 - 1957)

 

Видатний український мовознавець,

фахівець із історії української мови та нормування правопису.

     Народився 5 жовтня 1887 року на хуторі Андріївка (нині Бердянський район Запорізької області) в родині збіднілих селян. З литинства його тягнуло до книжок та науки. Плекаючи мрію здобути якісну освіту, у чотирнадцять юнак покинув хутір і подався до Одеси.

Вчився в нижній ремісничій школі, а потім – у середній електротехнічній школі. У 1909 вступив до Харківського університету на фізико-математичний факультет, через рік перейшов на історично-філологічний.

У 1914 році за участь у Шевченківському святі Олекса був заарештований і висланий з Харкова на два роки під нагляд поліції. У 1916 му – повернувся до Харкова, екстерном закінчив навчання.

Із 1917 року розпочалася викладацька кар’єра Олекси Наумовича. Спочатку він вчителював в українській гімназії на Слобожанщині, пізніше – головував в Харківській шкільній окрузі та викладав на курсах українську мову. Окрім цього, Синявський редагував видавництва “Союз”, часописи “Рідне слово” та “Нова громада”, а також був членом “Харківської шкільної громади”. За участь проти заборони святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка Олексу Синявського знову заарештували й вислали до Полтави.

У 1919 році Синявський подав прохання до Української академії наук, де просив дозволу долучитися до укладання історичного словника української мови та словника живої української мови.

Із 1920-го, він - професор Харківського Інституту народної освіти (1920–1928). Із 1928 року Олекса Синявський мешкав у Києві, де очолив Діалектичну комісію Всеукраїнської академії наук, яка входила до складу Інституту мовознавства. Пізніше став професором Київського університету й Київського педінституту (1932–1937).

Все життя вчений присвятив дослідженням української фонетики та правопису. Він - автор численних праць сучасної та історичної фонетики, а також граматики української мови. Йому також належать підручники й посібники для шкіл, вишів та самоосвіти, що популяризували норми літературної мови. За це його звинуватили в націоналізмі і розстріляли у 1937 році. Реабілітований посмертно у 1957-му.

 

продовження буде

Пам’яті захисника України уродженця Чернігова Вадима Лужецького

 

Лужецький

Вадим Віталійович

(1986 - 2025)

 

     Народився 3 травня 1986 року в місті Чернігові у сім'ї військовослужбовця та медичної сестри. Тут зростав і навчався.

До десятого класу навчався в загальноосвітній школі №24, далі продовжив навчання в школі №2. У 2003–2006 роках здобував фах технік-технолога в Чернігівському кооперативному технікумі. З 2004 року під час навчання в технікумі почав працювати на кондитерській фабриці ВАТ "СТРІЛА".

У 2006 році вступив до Полтавського університету споживчої кооперації на третій курс факультету ресторанного господарства, який закінчив у 2009 році за спеціальністю інженер-технолог. Працював на різних роботах і посадах. Захоплювався віршуванням і подорожами.

В умовах повномасштабного ворожого вторгнення Вадим долучився до оборони Батьківщини. Улітку 2025 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Проходив службу на посаді розвідника-радіотелефоніста в 79-й окремій десантно-штурмовій Таврійській бригаді. Воював на сході України.

Загинув Вадим Лужецький 14 грудня 2025 року на Покровському напрямку.

Поховали воїна на кладовищі "Яцево" у Чернігові з усіма військовими почестями.

 

Пам’яті захисника України уродженця Чернігівської області Олександра Крокоса

 

Крокос

Олександр Анатолійович

(1974 - 2025)

 

Народився 30 квітня 1974 року в селі Гламазди на Козелецького району Чернігівської області. Тут він зростав.

Навчався у Козелецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів, після закінчення школи – у  Козелецькому технікумі ветеринарної медицини.

Працював на ПКРСС Хлібокомбінат у Козельці. КНП Козелецька ЛІЛ Козелецької селищної ради, в Управлінні освіти, культури, сім’ї, молоді та спорту Козелецької селищної ради.

З першого дня повномасштабного ворожого вторгнення Олександр Крокос став на захист незалежності і територіальної цілісності Батьківщини. 24 лютого 2022 року він долучився до лав Збройних Сил України за мобілізацією. Разом з побратимами виконував бойові завдання на Сумському, Дніпропетровському, Донецькому та Запорізькому напрямках. Солдат.

Загинув боєць 29 березня 2025 року в районі населеного пункту Олешня Суджанського району Курської області під час виконання бойового завдання.

Майже рік вважався зниклим безвісти. Його загибель підтвердили за результатами ДНК-експертизи. Цю звістку родина отримала 17 січня 2026 року.

Попрощалися та поховали 50-річного земляка Олександра Крокоса в рідному селі. У загиблого залишилися мати, дружини, доньки.

 

Пам’яті захисника України уродженця Чернігівської області Тараса Глушка

 

Глушко

Тарас Сергійович

(1999 – 2025)

 

     Народився 18 квітня 1999 року в місті Носівка Ніжинського району Чернігівської області.

Навчався в міській школі № 1. Згодом родина переїхала до Києва. Хлопець продовжив навчання в освітньому закладі №284 Дарницького району.

Після закінчення загальноосвітньої школи вступив до Київського Національного університету будівництва і архітектури, де здобув вищу освіту і фах інженера логістичних систем. Ще навчаючись в університеті Тарас почав працювати.

У перші дні повномасштабного ворожого вторгнення звернувся до столичного територіального центру комплектування, проте його не взяли до війська через юний вік. На початку березня він приїхав у Носівку, пішов до місцевого ТЦК, а вже 8 березня 2022 року став на захист України в лавах Збройних Сил України.

За кілька днів він разом із побратимами обороняв Чернігів. За особисту військову звитягу Тарас Глушко нагороджений медаллю «За оборону Чернігова».

Після деокупації Чернігівщини у складі 30-ї ОМБр стояв на захисті Батьківщини на Харківщині. Став головним сержантом взводу безпілотних авіаційних комплексів другого механізованого батальйону. Мав позивний «Тарік».

Сміливий і мужній Тарас завжди був попереду.  Задля вільної України він був готовий воювати до останнього подиху.

У день сержанта Збройних Сил України Глушко Тарас Сергійович Указом Президента України від 15 листопада 2024 року нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обовʼязку.

Загинув воїн 30 травня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Кучерівка Харківської області внаслідок удару керованою авіабомбою.

Поховали 26-річного захисника України 21 липня 2025 року у рідній Носівці на кладовищі по вул. Спаській з усіма військовими почестями.

Пам’яті захисника України уродженця Чернігівської області Олександра Решетова

Решетов

Олександр Олегович

(1989 - 2026)

 

     Олександр Решетов народився 14 квітня 1980 року в місті Донецьк.

Дитячі і шкільні роки минули в селі Степневе Волноваського району Донецької області. Тут він навчався в місцевій школі.

У 1994 році родина переїхала до села Вороб’ївка Новгород-Сіверського району Чернігівської області. Олександр працював на місцевому сільськогосподарському підприємстві "Червоний партизан".

Із 1996-го по 1998 рік проходив строкову військову службу. Після демобілізації повернувся на Чернігівщину та продовжив працювати в сільгосппідприємстві.

У 2001 році одружився і переїхав до сусіднього села Чайкине. Працював у лісовому господарстві на різних посадах.

У жовтні 2024 року Олександр Решетов був мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив у 79 окремій десантно-штурмовій бригаді. Воював на сході України.

13 грудня 2024 року при виконанні бойового завдання поблизу села Дальнє Курахівської громади Покровського району Донецької області військовослужбовець зник безвісти.

Понад рік вважався зниклим безвісти. У січні 2026 року підтвердилась загибель бійця.

2 лютого 2026 року бійця Олександра Решетова провели в останню путь.

Пам’яті захисника України уродженця Чернігівської області Сергія Титаренка

 

Титаренко

Сергій Миколайович

(1991 – 2026)

 

     Народився 11 квітня 1991 року в селі Брагинці Варвинського району (нині Варвинської громади) Чернігівської області.

Хлопець рано залишився сиротою. Дитячі роки провів у будинку дідуся й бабусі в селі Мармизівка, де виховувався разом із сестрою-двійняшкою.

Після закінчення 9 класів Мармизівської школи у 2006 році, вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, створеного на базі Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків.  Навчався й у Дігтярівському професійному аграрному ліцеї, де здобув спеціальність слюсаря.

У 2010 році був призваний на строкову службу. Після демобілізації працював  у кількох місцевих сільськогосподарських підприємствах Варвинської громади: ТОВ «Батьківщина» (село Дігтярі), СТОВ «Дружба-Нова» та ТОВ «НІКА-2000». Після одруження проживав у селі Леляки.

В умовах повномасштабного ворожого вторгнення Сергій Титаренко став на захист Батьківщини. У серпні 2022 року він був мобілізований до лав Збройних Сил України. Воював у складі різних військових частин на сході України, проходив спеціальне навчання в Німеччині.

Виконував бойові завдання на Донецькому напрямку. 1 грудня 2022 року був поранений під селищем Курдюмівка Донецької області. Після лікування повернувся до військової служби.

Від квітня 2023 року ніс службу на Запорізькому напрямку. 4 січня 2026 року зазнав повторного тяжкого поранення.

Попри зусилля лікарів і місяць боротьби за життя в реанімації 4 лютого 2026 року воїн помер.

Поховали захисника Сергія Миколайовича Титаренка в селі Мармизівка з усіма військовими почестями.

Постать Петра Главацького, громадського діяча, музиканта ромського походження: до Міжнародного дня ромів

 

    

     У Чернігівській області мешкає приблизно 4 тисячі ромів. Найбільше у Ніжині, Борзні, Носівці, Бобровицькому районі, Острі. У Чернігові близько 100 сімей, які проживають у  мікрорайонах Масани, Новий Білоус, Бобровиця (колишній Циганський хутір).

Сучасні роми майже не ведуть кочового життя, проте з усіх національних меншин циганський народ найменш інтегрований в українське суспільство, і ця відокремленість та закритість ромських осередків часто стає причиною настороженого, а часом ворожого ставлення до них.

Подолати дану проблему допомагають різні громадські організації і фонди, які опікуються громадянами ромської національності та  представляють інтереси ромів на різних рівнях. Вони не тільки захищають  конституційні права ромів та допомагають вирішувати суперечки, а й залучають ромів до участі у культурно-масових заходах.

На Чернігівщині діє кілька таких товариств. Насамперед, Чернігівська обласна громадська організація ромів «Черген», яку очолює Петро Главацький, відомий як циганський барон Чернігова та області. За освітою, Петро Володимирович,  професійний музикант. За характером, людина, яка бере активну участь у житті людей та вирішенні їх проблем, людина, яка не проходить повз несправедливість.

Мета його громадської діяльності  полягає в об’єднанні зусиль щодо протидії дискримінації циганського народу в регіоні та налагодження культурних зв’язків з іншими малочисленими народами, що мешкають на тенетах України.

Місцеві ромські активісти, на чолі з Петром Главацьким, активно долучаються до відродження і збереження духовної культури етносу. Важливу роль в цьому відіграє ансамбль «Черген», адже пісні і танці є невід'ємною складовою циганського життя.  У 2020 році за великий внесок у популяризацію творчості ромів в Україні та за кордоном Петро Володимирович Главацький нагороджений медаллю «Олександр Довженко». Цією нагородою відзначають людей, які проявили себе у сфері мистецтва і науки як видатні творці, організатори та меценати.

Матеріали зібрано з відкритих ресурсів інтернету.