ТРИМАЛИ ОБОРОНУ ЧЕРНІГІВЩИНИ

 

"Завдяки героїчним діям українських воїнів, противник зазнав значних втрат у живій силі, озброєнні та військовій техніці. Ворог не зміг досягти своєї мети на полі бою, тому зосереджувався на терорі проти мирного населення. Усі злочинці мають бути покарані. Я дякую кожному, хто захищав Чернігівщину. Кожному, хто в бою за Україну!"

Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний.

     Дякуємо збройним силам, які втримали Чернігів! Дякуємо  захисникам,  які завдяки своїй звитязі зупинили ворога на підступах до славетного міста! Вічна пам'ять і слава полеглим Героям!

БІОГРАФІЇ ЗАГИБЛИХ ЗАХИСНИКІВ ЧЕРНІГОВА

МАКСИМ

ВІТАЛІЙОВИЧ

БІЛОКОНЬ

(1997-2022)

Народився 1 квітня 1997 у місті Ромни Сумської області. Зростав активним, цілеспрямованим і дисциплінованим  хлопцем. Добре вчився, багато читав, особливо захоплювався літературою про військову техніку. З дитинства вирішив приcвятити себе військовій справі, мріяв бути танкістом.

Після 9-го класу пішов учитися в Кадетський корпус імені Івана Харитоненка в Сумах, а згодом – у Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Після закінчення навчання розпочав службу в 1-й окремій танковій Сіверській бригаді, що в селищі Гончарівське на Чернігівщині. Максиму подобалося служити в армії, він мав авторитет серед військовослужбовців, а військове керівництво відзначало його розум і військові здібності. 

Максим любив життя, а життя любило його. Він кохав і був коханим, мав намір одружитися. Війна внесла свої корективи.

24-27 лютого на підступах до Чернігова точилися жорстокі бої. Підрозділи 1-ї окремої танкової Сіверської бригади мужньо обороняли місто. У запеклому протистоянні особливо відзначився екіпаж танка старшого лейтенанта Максима Білоконя. 26 лютого його бойова машина завдала відчутних втрат силам противника: зупинили атаку ворожої бронетехніки, у нічному бою знищили ворожу диверсійно-розвідувальну групу та підбили два танки. Відчуваючи нерівність сил і перевагу ворога, хлопці встигли відвести свою машину з району багатоповерхівок по вулиці Незалежності (мкр Масани),  щоб не ставити під удар мирних жителів. 

27 лютого під час танкової дуелі на околицях Чернігова Максим Білоконь отримав поранення, несумісні з життям. Разом із командиром загинув і екіпаж: навідник – молодший сержант Іван Коваль та механік-водій – молодший сержант Дмитро Каплін.

Поховали Максима Білоконя 25 березня 2022 року у місті Ромни. Залишилися мати, молодша сестра та наречена Дарія Кириченко, яка також проходить військову службу.

За визначну особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 94/2022 від 2 березня 2022 року старшому лейтенанту Білоконю Максиму Віталійовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

ПАВЛО

ОЛЕКСАНДРОВИЧ

ЖЕЛЕЗНЯК

(1990 - 2022)

Павло народився 25 червня 1990 року в місті Чернігів. Тут і зростав. Мав веселий і легкий характер, підходив до розв'язання будь-яких проблем з оптимізмом. Був приязним і дружнім.

Навчався спочатку у Чернігівській загальноосвітній школі №11, а через певний час перевівся до школи №6. Після її закінчення вступив до коледжу, де здобув юридичну освіту.   Хлопець захоплювався комп’ютерними науками, цікавився розробкою програмного забезпечення та розвитком ІТ-технологій, хотів  навчатися новому. Він багато займався самоосвітою і мріяв вибудувати кар’єру висококваліфікованого програміста.

Ще одним захоплення Павла був футбол. Він був одним  найщиріших вболівальників футбольного клубу "Десна". Намагався не пропускати матчів і ходив на них разом з друзями.

Працював в IT-сфері. Перебував на доброму рахунку. Справу свою любив і весь віддавався роботі. Одружився з коханою Іриною, у подружжя народилася дівчинка, яку назвали Поліною.

З початком повномасштабного вторгнення Павло Железняк разом з двома найкращими друзями став на захист рідного краю від окупантів. Вони приєдналися до бійців територіальної оборони Чернігова". Сили ТрО, де несли Павло Железняк, Віктор Антоненко і Олександр Колосок розташовувалися в Літньому театрі та на території стадіону ім. Гагаріна.

11 березня 2022 року російські військовослужбовці здійснили два авіаудари по стадіону ім. Ю. Гагаріна. На полі виникла величезна вирва, трибуни були сильно пошкоджені, юнацька бібліотека зруйнована. Тоді загинули 8 наших бійців територіальної оборони.  Павло 40 днів провів під завалами зруйнованого стадіону імені Гагаріна. Рідні сподівалися, що живий. Нажаль, дива не сталося. Осиротіла 6-літня дитина, без підтримки залишилися - дружина, батьки, без гідного захисника - держава.

Попрощалися з Павлом Железняком лише наприкінці квітня. Його поховали на кладовищі у Ялівщині.

Указом Президента України № 735/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України орденом «За мужність» ІІІ ступеня нагороджено:

солдата Железняка Павла Олександровича (посмертно).

ІВАН

ВОЛОДИМИРОВИЧ

КОВАЛЬ

(1997-2022)

 

Іван народився 27 лютого 1997 року в селі Хрипівка Чернігівського району. Мати залишила родину, коли хлопець був ще немовлям, батько ростив дитину сам. Він виховував в сина надійного і міцного чоловіка, який завжди прийде на допомогу слабкому і беззахисному. Вчив поважати людей і дбати про них, бути вірним друзям та відданим Батьківщині. Юнак зростав добрим і щирим, допомагав по домашньому господарству, мав багато друзів, дружив з гумором і мав незлобиву вдачу.

У 2015 році він закінчив Городнянську районну гімназію та місцеву школу мистецтв. Після закінчення гімназії навчався в Чернігівському ПТУ №15, де вивчився на автослюсаря.

13 грудня 2017 року у 18-річному віці підписав контракт на військову службу  строком на 3 роки у лавах Збройних сил України. Відтоді  все його життя було пов’язано з військом: спочатку був курсантом навчальної танкової роти у трьохсотому навчальному гвардійському танковому полку 169 навчального гвардійського центру СВ ЗСУ, далі механіком - водієм танкового взводу танкової роти танкового батальйону першої окремої танкової бригади ОК «Північ». З 31  березня 2017-го  року - навідником танкового взводу танкової роти танкового батальйону в цій же бригаді.

У грудні 2019 року уклав новий контракт строком на 1 рік та продовжив служити на посаді головного сержанта - командира танку. У 2020 та 2021 роках продовжував військову службу шляхом підписання контрактів терміном на один рік.

Брав участь в АТО-ООС. За особливі бойові заслуги був неодноразово відзначений командуванням нагородами, зокрема, медаллю «За особливу службу III ступеня» та відзнакою «Козацький хрест» І ступеня.

З першого дня повномасштабної війни Іван став на захист України. 27 лютого Іван Коваль брав участь у знищенні ворожої бронегрупи та ДРГ у місті Чернігові. В його танк, що знаходився по вулиці Незалежності мкр Масани, влучив ворожий снаряд. Весь екіпаж загинув.  У своєму останньому бою Іван Коваль разом зі своїм екіпажем знищив ворожу диверсійно-розвідувальну групу та два танки противника. Очевидці казали, що, відчуваючи нерівність сил і перевагу ворога, хлопці встигли відвести свою машину з району багатоповерхівок - щоб не ставити під удар мирних жителів. 

Поховали героя 13 квітня  у рідному селі з почестями. Залишився батько.

Спогади батька Володимира Івановича про сина не можна читати без сліз. 

ОЛЕКСАНДР

МИХАЙЛОВИЧ

КОСТЮК

(1981 - 2023)

 

Народився 12 червня 1981 року в Чернігові. Сашко мав спокійний і врівноважений характер та змалку проявляв хист до техніки.

Навчався у Чернігівській школі №31. Після закінчення школи  продовжив навчання у Дегтярівському професійно-технічному училищі. 

Проходив строкову службу в армії, служив - у Президентському полку в Києві. Демобілізувався, одружився. Олександру був 21 рік, коли в нього народився Дмитро. Попри юний вік, Сашко проводив із сином весь вільний час.

Працював водієм на маршруті №30, потім – на рейсі Чернігів–Київ. Згодом розвозив хліб у дитячі садочки та магазини на Чернігівщині. Був водієм на станції технічного обслуговування. Розумівся на автосправі, мав "золоті" руки, якими приводив до ладу будь-яке авто. Згодом відкрив власну майстерню по ремонту автомобілей.

Одразу після початку повномасштабної війни Олександр Костюк разом з сином Дмитром  стали на захист рідного Чернігова, долучившись до 119 бригади ТрО. Спочатку у складі одного з підрозділів військової частини А7333 служили в мікрорайоні Масани, а потім - біля Киїнки. Олександр з Дмитром несли службу на блокпостах, підвозили снаряди. 

Після відступу ворога з Чернігівщини батько з сином пройшли курси бойової підготовки в Гончарівському та стали інструкторами, щоб ділилися набутим досвідом з менш досвідченими бійцями. Серед товаришів вони користувалися повагою і авторитетом. 

Після навчання чоловікам надійшов наказ про переміщення на Східний напрямок, командування запропонувало одному з сім’ї залишитись у Чернігові, але батько з сином вирішили не розлучатися. 

Впродовж трьох місяців родина Костюків гідно давала  відсіч загарбникам на Луганщині. А були вони там, де найбільш  гаряче.

Олександр розумівся на грамотному облаштуванні своїх позицій, не губився в екстрених випадках і завжди прораховував усе наперед. На кожній позиції він дивився, куди можна сховатися, якщо раптом буде обстріл. Його уважність неодноразово рятувала життя бійців. "З ним можна йти в розвідку", - вважали побратими.

У березні 2023 року Білогорівка, що на Луганщині та територія навколо неї,  залишалася в епіцентрі бойових дій. Ворог там наносив значні артилерійські ураження. Чернігівці Олександр і Дмитро Костюки обороняли позицію саме поблизу Білогорівки. 19-го березня ворог атакував та вів інтенсивний артилерійський обстріл всієї території. Українські бійці зійшлися в жорстокому бою з нападниками. Сили ворога переважали у кількості і мали тактичну перевагу. Батько з сином усвідомили, що живими скоріш за все не вийдуть, проявили мужність і обороняли позицію до останнього подиху. Костюк молодший отримав важке поранення. Батько намагався врятувати сина, переніс його до більш безпечного місця, прикривав собою, але ворог накрив обох шквальним вогнем. Батько й син загинули в один день. Їх тіла лежали поряд, посічені осколками. 

Олександр героїчно загинув, але встиг своєчасно повідомити своїх про спробу противника прорвати оборону. Тоді, ворожу атаку було відбито, окупаційне військо було частково знищено і змушене відступити. 

Попрощалися з Олександром та Дмитром Костюками 29 березня  у Катерининській церкві та поховали їх обох на кладовищі "Яцево" з усіма військовими почестями. 

ІВАН

ЮРІЙОВИЧ

КОЦАР

(1996-2022)

 

Народився 4 червня 1996 року в  м. Коростень Житомирська область. Мешкав у місті Коростені на Житомирщині в Чигирях.

Був призваний на військову службу до Збройних Сил України. Служив  у  Чернігові, де уклав контракт на продовження служби. Проходив службу у складі 134-го окремого батальйону охорони і обслуговування (А1624) Оперативного командування «Північ» Сухопутних військ України. Солдат.

З перших днів війни захищав Батьківщину від окупантів.

Життя 25-річного бійця обірвалося 15 березня 2022 року. Під час відбиття ворожої атаки поблизу м. Чернігова він отримав ураження уламком ворожого снаряда. Про смерть бійця стало відомо 21 березня.

Похований в м. рідному Коростені.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ВІКТОР

МИКОЛАЙОВИЧ

ЛОЗА

 

Народився і проживав у Чернігові. Навчався у місцевій школі №11.

У 2000 році закінчив Школу прапорщиків. Працював у  Службі пожежної безпеки та військкоматі.

З 2013 року Віктор служив командиром БМП у лавах 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. З 2014-го брав участь в АТО на Донбасі.

У 2016 році закінчив Житомирський військовий інститут імені С.П. Корольова за спеціальністю фахівця з інформаційних технологій та здобув первинне офіцерське звання.

Під час повномасштабного російського вторгнення Віктор не вагаючись став на захист Батьківщини. Командував мінометною батареєю у 1-й танковій бригаді. З перших днів обороняв Чернігівщину. Рідні і друзі згадують захисника добрим і чуйним, побратими – мужнім і надійним.

Старший лейтенант Віктор Лоза помер 17 березня 2022 року внаслідок серйозних поранень, які отримав у лютому під час оборони рідного Чернігова від російських окупантів.

Похований на кладовищі в Ялівщині на Чернігівщині. У загиблого залишилися мама і донька.

Старший лейтенант Лоза нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

СЕРГІЙ

ВАСИЛЬОВИЧ

МЯГКОВ

(1971-2022)

 Учасник АТО-ООС. Служив у лавах ЗСУ на посаді механіка-водія у навчальному центрі «Десна».

Біографія.

Народився 30 серпня 1971 року у селі Некрасовка  АР Крим.

Навчався в місцевому ПТУ, де отримав фах тракториста. Невдовзі переїхав у село Наумівка, що на Чернігівщині, де мешкали  його родичі. Продовжив навчання у  Чернігівському ПТУ, вивчився на зварювальника. Проходив строкову службу в армії.

Проживав у Наумівці,  працював у місцевому колгоспі трактористом.  Одружився, в сім’ї народилися троє дівчат. Сергій був хорошим чоловіком і батьком.

У 2015 році Сергія Мягкова мобілізували до лав Збройних Сил України. У 2015-2016 роках Сергій брав участь в Антитерористичній операції на сході України. З 2018-го служив у ЗСУ вже за контрактом. Брав участь в ООС. Був звільнений зі служби за станом здоров’я, мав перелом хребта і  подвійне контуження.

Коли 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення росіян на територію України Сергій Мягков зібрав речі і подався до військомата, був впевнений – його військовий досвід стане в нагоді. Проте до лав ЗСУ потрапив у квітні за повісткою.  Служив у лавах ЗСУ на посаді механіка-водія у навчальному центрі «Десна» на Чернігівщині.

Загинув 17 травня 2022 року під час російського ракетного удару по селищу Десна Чернігівської області. Тривалий час його не вдавалося знайти не живим, не мертвим. Лише через 5 місяців солдата ідентифікували по ДНК.

Похований  на кладовищі села Наумівка. У загиблого залишилася дружина і троє доньок.

СЕРГІЙ

ВАСИЛЬОВИЧ

ПАНТЕЛЮК

 (1998-2022)

24-річний лейтенант Сергій Пантелюк із позивним "Артист" героїчно відбивав наступ колони російських танків на Чернігівщину.

Біографія

Сергій народився 9 лютого 1998 року у с. Бирлівка Бершадського (нині Гайсинського ) району.  Вінницької області.

Навчався у Бирлівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів. Був активним, відповідальним, щирим. З дитинства мріяв про службу в українській армії, багато читав, займався спортом. З 4-го класу займався греко-римською боротьбою, був кандидатом у майстри спорту України, здобув чимало нагород.

Закінчив Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут та Національну академію Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Завжди був дуже веселим, дружнім та непосидючим, за це і отримав позивний "Артист". Після випуску був призначений на військову службу командиром взводу у 1-шу окрему танкову Сіверську бригаду. Брав участь в АТО-ООС, де виконував надскладні бойові завдання на одному з найгарячіших напрямках збройного протистояння. Нагороджений медаллю «Учасник бойових дій в зоні АТО».

Коли повернувся з ротації, восени 2021 року одружився. Молоде подружжя у 2022-му мало стати щасливими батьками. 24 лютого молодий військовослужбовець знаходився на Київщині, куди прямував, щоб підтримати дружину під час пологів. Дізнавшись про ворожий напад, Сергій Пантелюк як офіцер вірний Батьківщині, з півдороги повернувся у свою військову частину на Чернігівщину.

25 лютого 2022 року біля села Рівнопілля танковий екіпаж Сергія вступив у бій з танковою колоною російських окупантів, які наступали на Чернігівщину. Бійці зуміли знищити бронетехніку ворога та зупинити наступ. Проте, в їхню бойову машину прийшов удар. Ударною хвилею з танку збило командира роти, Сергій зістрибнув за ним і сам отримав важке поранення у ногу. Офіцера встигли доставити до Чернігівського госпіталю, однак вночі 26 лютого о 3:20 він помер. В день смерті Сергія народилася його довгоочікувана донька.

На рідну Вінничину доправили тіло військовослужбовця через 28 днів після смерті. Поховали у рідному селі 24 березня 2022 року. У загиблого залишилися батьки, дружина і донечка.

Указом Президента України № 360/2022, за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі лейтенанта Пантелюка Сергія Васильовича  нагороджено  орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

ІГОР

МИКОЛАЙОВИЧ

СОКОРИНСЬКИЙ

(1995-2022)

Народився 6 січня 1972 року в Чернігові. Його батько був пасічником, він  вперше і познайомив сина з кропітким, але таким захопливим ремеслом. Хлопець захопився бджільництвом і з юних літ почав пасічникувати.  

Навчався Ігор у загальноосвітній школі №22, потім у радіозаводському училищі №15. Після проходження військової служби у 1990-1992 роках вступив до Борзнянського державного сільськогосподарського технікума. Вищу освіту здобув у Київському національному аграрному університеті, який закінчив у 2007 році.

Серйозно займався бджільництвом. Сумлінно працював над розвитком бджільництва на Чернігівщині, вів просвітницьку роботу і був послідовником вчення великого українського бджоляра Петра Прокоповича.  Очолював міську й обласну спілки пасічників, був почесним Головою Спілки Пасічників Чернігова.

У 2014-му долучився до оборонців України та протягом двох років брав участь в антитерористичній операції на сході України. Після звільнення з військової служби повернувся до улюбленої справи і в 2019-му став Головою садівничого товариства.

З початком повномасштабної війни Ігор вдруге став до лав Збройних Сил України. Захищав Чернігів, після деблокади міста був направлений на схід України. Служив у військовій частини А1815 на посаді старшого водія розвідувального відділення.

Загинув 11 грудня 2022 року в результаті ракетного удару під час виконання чергового бойового завдання поблизу населеного пункту Невельське на Донеччині.

23 грудня  героя провели в останню путь.  Похований Ігор Сокоринський на кладовищі «Яцево» в рідному Чернігові. Залишились дружина та троє дітей.

СЕРГІЙ

ВАЛЕРІЙОВИЧ

ТЕЛУШКОВ

(1998-2022)

 

Народився Сергій 27 березня 1998 року в місті Чернігів. Тут зростав і дорослішав. З родиною мешкав на вулиці Доценка.

З п’яти років хлопець мріяв бути офіцером. За характером  цілеспрямований і рішучий, з юних літ  виховував в собі лідерські якості та вчився брати на себе відповідальність за прийняті рішення. Був наполегливим у виконанні поставлених задач і завжди знав, чого хоче від життя. Сам по собі був оптимістичним, доброзичливим та товариським, завжди готовим допомогти друзям, в людях цінував відповідальність, принциповість, щирість, чесність, надійність. Вмів вирішувати будь-які непорозуміння безконфліктно. Мав хороше почуття гумору.

Прагнучи стати військовим юнак посилено займався спортом, мав по декілька тренувань щодня і відрізнявся спортивною і міцною статурою тіла. Пізніше, у війську, за треноване тіло він отримає позивний «Крєпиш».

Після закінчення Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, де у 2019 році отримав звання офіцера та спеціальність «Управління діями механізованих підрозділів».

Після випуску з Академії молодого офіцера скерували в обрану ним 1-шу окрему танкову Сіверську бригаду, яка входить до складу Оперативного командування «Північ» на посаду командира танкового взводу.

У 21 рік Сергій вперше потрапив до зони АТО-ООС. Брав участь у виконанні складних бойових завдань в умовах безпосереднього зіткнення та вогневого контакту з противником. За час служби, незважаючи на молодий вік, зарекомендував себе професійно грамотним, дисциплінованим офіцером і відповідальним командиром. Підлеглі надзвичайно поважали його, а командири покладали на нього великі надії, як на перспективного військовослужбовця.  

Виважений і толерантний Сергій був  вимогливим і до себе, і до інших. Себе ніколи не жалів. В бою вів за собою бійців. Завжди був прикладом і беззаперечним авторитетом для них. Підлеглих ретельно налаштовував на виконання завдання і доволі часто завершував свої настанови жартом. Розумів, що на фронті гумор діє як захисний психологічний механізм. 

За славною традицією Збройних сил України у військовому товаристві будував дружні відносини. Його бійці шанували гідність товаришів по службі і були згуртованими. Вони дуже пишалися своїм командиром, бо і він цінував особистість та життя кожного з них. Своїм особистим обов’язком, як командира, вважав – повернення кожного бійця живим та здоровим. У військовій спільноті ім’я Телушкова стало легендарним, адже керований ним підрозділ щоразу із зони проведення Операції Об’єднаних Сил повертався без втрат. 

У свої 24 роки Сергій Телушков вже став командиром механізованої роти: будучи ще лейтенантом, займав капітанську посаду. За високі досягнення у військовій службі отримував нагороди і відзнаки. Отримував і поранення (осколочні ушкодження, контузії).

У травні 2022 року підрозділ Телушкова мав відбути на чергову ротацію в зону ООС.  Але через повномасштабне вороже вторгнення в Україну підрозділ став на оборону Чернігова. 

24 лютого 2022-го українські військовослужбовці почали облаштовувати позиції оборони на Халявинському напрямку.

Вранці 25-го бійці отримали інформацію, що трасою зі сторони Ріпок на Чернігів йде ворожа колона - не менше 50-ти одиниць техніки. Від Чернігова до Києва машиною їхати лише дві години, тому оборона міста у повномасштабній війні мала стратегічне значення для захисту столиці держави. Військові ЗСУ та місцеві захисники не дали прорвати оборону міста.

Запеклий бій зав’язався між Рівнопіллям і Халявином. Українська артилерія та танки відпрацювали по колоні. 1-ша танкова бригада  одну за одною  знищила дві передові колони росіян. Проте, ворожий натиск був шаленим. 

Через брак техніки українські сили змушені були відходити.  Телушков отримав наказ відходити до міста. На шляху до відступу його підрозділ потрапив у засідку. По бронетранспортеру двічі поцілили з гранатометів, потім почали розстрілювати з автоматів. Сергій загинув на місці -  при в’їзді в місто Чернігів, лише за кілька кілометрів від  рідної домівки. Разом з командиром загинув і його друг - лейтенант Сергій Пантелюк. Нині на місці загибелі українських військовиків встановлено стелу з прізвищами воїнів, які загинули в бою.

Сергія Телушкова поховали на старому цвинтарі у Ялівщині, що біля мікрорайону Олександрівка в Чернігові. 

У загиблого залишилися батькі і вагітна наречена. За кілька місяців у Сергія народився син, про якого він мріяв все життя, але так і не зміг його побачити. З пологового будинку  кохану полеглого воїна Христину з малюком зустрічали його побратими. Хлопчика назвали на честь батька.

Указом Президента України від 07.03.2022 №113 старший лейтенант Сергій Телушков нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) – за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України і вірність Військовій присязі. 

Нагрудний знак «За досягнення у військовій службі» II ступеня

Медаль «Захиснику Батьківщини»

Нагрудний знак «Козацький хрест» ІІ ступеня

Нагрудний знак «Козацький хрест» ІІІ ступеня

СЕРГІЙ

ВАСИЛЬОВИЧ

ЯЦУХ

(1990 - 2022)

 

Народився 6 серпня 1990 року в селі Святець Хмельницької обл.

Навчався в місцевій, а згодом у Теофіпольській школах. Був хорошим учнем, справжнім та вірним другом, завжди усміхненим і доброзичливим. 

Вищу освіту здобув на кафедрі податків та фіскальної політики Західноукраїнського національного університету в місті Тернополі.

Одражу після закінчення вишу розпочав працювати на Чернігівській митниці - державним інспектором митного поста «Нові Яриловичі» Чернігівської митниці. Проживав у м.Чернігів. Завжди сумлінно і з відповідальністю виконував свою роботу. В колективі користувався високою повагою, товариші поважали його за щирість і відкритість. Сергій був патріотично спрямованою особистістю, віддано любив Батьківщину, пишався її надбаннями  і вважав святим обов’язком захист рідної землі.

З початку повномасштабного вторгнення пішов добровольцем захищати Батьківщину у складі 21-го окремого стрілецького батальйону Збройних Сил України. Солдат.

Разом із побратимами боронив Чернігівщину. «Мотивований, сміливий, мужній, витривалий», - так згадують про Сергія бойові друзі.

Загинув 16 березня 2022 року у боях з ворожими окупантами в селі Новоселівці поблизу Чернігова через отримані смертельні поранення внаслідок ворожого мінометного обстрілу. Йому було 31 рік.

Похований 3 квітня 2022 року в смт Теофіполь на Хмельниччині з усіма військовими почестями.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Яцух Сергій Васильович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Подано петицію про присвоєння військовослужбовцю Збройних Сил України Сергію Яцуху звання Герой України (посмертно).