Щороку 24 травня в Україні відзначається День слов’янської писемності та культури.
Це день вшанування пам’яті святих рівноапостольних Кирила і Мефодія – просвітителів ІХ ст., проповідників християнства - двох рідних братів, які вперше переклали богослужбові книги на слов’янську мову. Для цього, на основі грецької абетки, вони створили слов'янську. Мовознавці наголошують, що українська мова бере свій початок безпосередньо з праслов'янської основи. Її самобутність виникла ще у VI–VII століттях н.е., задовго до появи інших східнослов'янських мов.
У День слов'янської писемності лінгвісти нагадують про унікальність української абетки, яка базується на кирилиці. А також наголошують на лінгвістичній єдності суспільства як одного з найважливіших факторів протистояння зовнішнім загрозам та основою державності, що в умовах ворожої агресії надсуттєво.
У цей день Чернігівська обласна бібліотека для юнацтва пропонує своїм користувачам віртуально доторкнутися до багатовікової історії утвердження української мови та ознайомитися з думкою відомих мовознавців про витоки, становлення, боротьбу за виживання нашого генетичного коду нації.
У фондах книгозбірні зберігається багато матеріалів, які містять цікаві відомості про мову і мовознавство, усіх зацікавлених запрошуємо до бібілотеки.
Всеволод Михайлович
(1892 - 1979)
Видатний український мовознавець, дослідник діалектології,
історії української мови, правопису, лексикографії.
Першим розробив сучасну класифікацію діалектів української мови
Народився 25 листопада (7 грудня) 1892 року в місті Чернігові в родині службовця. Навчався в чернігівській гімназії, яку закінчив із «золотою» медаллю. Продовжив навчання в Колегії Павла Галагана у Києві та Петроградському університеті.
Працював у Київському університеті святого Володимира, Українській академії наук як постійний член i секретар Комісії по складанню академічного словника живої української мови, був керівником Комісії (з червня 1920 по серпень 1929 рр.). З грудня 1927-го по лютий 1929-го він перебував у відрядженні у Франції, де працював при Сорбоні. Після повернення працював на посаді професора Київського інституту народної освіти, займався науковою діяльністю.
Першим розробив сучасну класифікацію діалектів української мови, а також висунув та обгрунтував теорію про їх походження. На думку науковця - українська постала зі злиття двох прадавніх говірок, південних і північних і унаслідок тривалого співжиття носіїв південних і північних діалектів утворилася південно-київська говірка, на основі якої й постала українська літературна мова. Вчений припустив, що не було ніякого "праруського племені" та східнослов'янської єдності і докладав зусиль, щоб довести, що українська мова ближча до південно-слов'янських і західно-слов'янських мов, ніж до російської.
У 1929 році вченого було заарештовано у сфабрикованій справі "Спілки визволення України" та засуджено до 8-ми років. У 1938-му ув’язнено ще до 8 років за ту саму "контреволюційну діяльність". Покарання відбував у Соловецькій тюрмі і дивом не потрапив до розстрільних ям Сандармоху.
За гратами Ганцов провів понад 16 років. Повернутися на батьківщину Всеволоду Михайловичу вдалося лише восени 1956-го. Відтоді він мешкав у Чернігові, де займався підготовкою до друку своїх наукових робіт, а також брав участь в лінгвістичних конференціях.
Помер у 1979 році, похований у рідному Чернігові. Реабілітований у 1989 р. (посмертно). На честь всесвітньо відомого мовознавця, уродженця Чернігова Всеволода Ганцова названо вулицю у Чернігові (колишня вул. Жовтнева).
Борис Дмитрович
(1863 - 1910)
Письменник, педагог, етнограф,
укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови»,
із організаторів і керівників «Просвіти»,
активний член Братства тарасівців,
співзасновник Української радикальної партії (1904).
Народився 27 листопада (9 грудня) 1863 р. на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки (тепер Харківський район Харківської області) неподалік від Харкова у дрібномаєтній зрусифікованій дворянській сім’ї. У п’ять років навчений писати й читати. Хлопцю було запроваджено сувору заборону спілкуватися «по-мужицькому» (українською), проте Бориса ж тягнуло до рідного слова. Він зачитувався поезіями Тараса Шевченка, пробував писати свої українською.
У 1879 р. за зв’язок з гуртком революціонерів-народників, читання і розповсюдження забороненої літератури Бориса Грінченка заарештовано та виключено із 5 класу Харківської реальної середньої школи. Пізніше, у 15-річному віці, під час обшуку у Бориса вилучено такі видання: «Про багатство і бідність», «Про гроші», «Як наша земля стала не наша». Через це, він потрапляє до в’язниці та втрачає право отримати не лише вищу, навіть середню освіту. Від тоді, для нього були відкриті тільки домашні «університети»
На початку 1881 р. Грінченко успішно складає іспит на народного вчителя при Харківському Університеті, в невздовзі заступає на роботу писарчуком до Казенної палати в Харкові. Потім, вже разом з дружиною, на запрошення знаної української меценатки Христини Алчевської переїжджає до села Олексіївка Слов’яносербського повіту (тепер Луганської області). Тут подружжя просвітителів почали викладати українською мовою.
Від 1889 р. Борис Дмитрович пише «Граматику української мови», у 1890-1891 рр. – «Настину читанку», щоб спочатку навчити читати українською власну доньку, «Українську граматику до науки читання і писання». Сільським вчителем Борис Грінченко був від 1881 до 1893 р. (з перервами). писати навчальні книжки для дітей: «Українську граматку» (1888), «Рідне слово» (1889), укладати саморобні книжки для навчання (з власними ілюстраціями).
Грінченко усебічно обґрунтував у своїх педагогічних працях думку про те, що навчання і виховання в Україні слід здійснювати українською мовою. Свій досвід педагога-практика Грінченко втілив у своїх працях.
У 1902 р. Борису Грінченку запропонували долучитися до створення Словника української мови, який вирішила видати редакція журналу «Киевская старина». Видання вийшло у 4-х томах побачив світ 1907-1909 рр., а потім неодноразово перевидавався. Словник містить близько 68 тис. слів української літературної і народної мови ХІХ ст., На той час це було найбільше зібрання лексичних фондів української мови, що засвідчило європейський рівень культури українського народу, його тисячолітню історію. Запроваджену в словнику орфографічну систему було покладено в основу правопису української мови.
6 травня 1910 року Борис Грінченко помер в Оспедалетті. Поховано його у Києві, на Байковому кладовищі.
Михайло Олександрович
(1894 - 1873)
Один із перших збирачів та упорядників українських народних пісень,
завдяки чому стояв біля витоків українського національного руху.
Творець однієї з систем правопису – “максимовичівки”.
Народився 15 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер село Богуславець Золотоніського району Черкаської області) у дворянській родині коріння якої йшло з гетьманської козацької старшини. У 1812–1819 роках Михайло навчався в Новгород-Сіверській гімназії, яку заснував один із його дядьків. Вищу освіту здобув на словесному й природничому відділеннях філософського факультету та на медичному факультеті Московського університету.
У 1834 році став ректором Імператорського університету Св. Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка).
Брав участь в діяльності Кирило-Мефодіївського братства, дружив з Тарасом Шевченком, висловлював українофільські погляди, сміливі заяви на захист української мови, історії, права українців на національну ідентичність. У 1827 році видав фольклористичну працю – “Малороссийские песни”. Одразу після публікації став провідним етнографом. Плідно працюючи на ниві мовознавства, написав низку статей про класифікацію слов’янських мов. А ще досліджував найдавніші літературні пам’ятки. Перекладав українською псалми, писав вірші.
Велика заслуга М. Максимовича як історика полягає в тому, що він одним із перших піддав сумніву норманське походження Русі. Спираючись на науковий аналіз джерел, учений доводив, що Русь-Україна - це пряма спадкоємиця Давньої, Київської Русі.
Помер М.О. Максимович 22 листопада 1873 р. на своєму хуторі Михайлова Гора, де й похований.
Олександр Опанасович
(1835 - 1891)
Титан української мови.
Його ідеї справили потужний вплив
на багатьох українських та зарубіжних мовознавців,
окреслили нові напрями досліджень,
лишаються актуальними й у наші дні.
Народився 22 вересня 1835 року на хуторі Манів Полтавської губернії (нині Сумська область). Змалку цікавився філологічними науками та історією. Після закінчення гімназії, юнак, вступив на юридичний факультет Харківського університету. Проте за рік перевівся на історико-філологічний. Тут він захопився українським фольклором і народною творчістю, що стали фундаментом його лінгвістичної наукової теорії.
Працював викладачем у місцевій гімназії, паралельно готував дисертацію. Вже в 1860 році він захистив роботу про символи в слов’янській народній поезії,
З 1875 р. – професор кафедри Харківського університету. Один із засновників Харківського історико-філологічного товариства (очолював його в 1877–1890 рр.), очільник Харківської філологічної школи. Школу визнали однією з найавторитетніших в лінгвістичних колах. Олександр Потебня розглянув ідею зв’язку мови та психології та сформував психологічний напрям мовознавства й довів зв’язок мовного та національного питань.
В одній із своїх праць він ґрунтовно описав зміни в будові української, російської та інших слов’янських мов і виокремив риси, які були притаманні лише українській. Збирав місцеві приказки, народні пісні й інші етнографічні матеріали. Був активним учасником Харківської громади, уклав буквар для недільних шкіл, підтримував українських письменників, переклав «Одіссею» Гомера українською.
11 грудня 1891 року Олександр Потебня помер. Похований у Харкові. Інститут мовознавства Національної Академії Наук України носить його ім’я.
продовження слідує
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.