ЗАГИНУВ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

 

ІГОР

МИКОЛАЙОВИЧ

СОКОРИНСЬКИЙ

(1995-2022)

Народився 6 січня 1972 року в Чернігові. Його батько був пасічником, він  вперше і познайомив сина з кропітким, але таким захопливим ремеслом. Хлопець захопився бджільництвом і з юних літ почав пасічникувати.  

Навчався Ігор у загальноосвітній школі №22, потім у радіозаводському училищі №15. Після проходження військової служби у 1990-1992 роках вступив до Борзнянського державного сільськогосподарського технікума. Вищу освіту здобув у Київському національному аграрному університеті, який закінчив у 2007 році.

Серйозно займався бджільництвом. Сумлінно працював над розвитком бджільництва на Чернігівщині, вів просвітницьку роботу і був послідовником вчення великого українського бджоляра Петра Прокоповича.  Очолював міську й обласну спілки пасічників, був почесним Головою Спілки Пасічників Чернігова.

У 2014-му долучився до оборонців України та протягом двох років брав участь в антитерористичній операції на сході України. Після звільнення з військової служби повернувся до улюбленої справи і в 2019-му став Головою садівничого товариства.

З початком повномасштабної війни Ігор вдруге став до лав Збройних Сил України. Захищав Чернігів, після деблокади міста був направлений на схід України. Служив у військовій частини А1815 на посаді старшого водія розвідувального відділення.

Загинув 11 грудня 2022 року в результаті ракетного удару під час виконання чергового бойового завдання поблизу населеного пункту Невельське на Донеччині.

23 грудня  героя провели в останню путь.  Похований Ігор Сокоринський на кладовищі «Яцево» в рідному Чернігові. Залишились дружина та троє дітей.

ЗАГИНУВ, ЩОБ ВРЯТУВАТИ УКРАЇНУ І ЧЕРНІГІВ

 

МАКСИМ

ВІТАЛІЙОВИЧ

БІЛОКОНЬ

(1997-2022)

Народився 1 квітня 1997 у місті Ромни Сумської області. Зростав активним, цілеспрямованим і дисциплінованим  хлопцем. Добре вчився, багато читав, особливо захоплювався літературою про військову техніку. З дитинства вирішив приcвятити себе військовій справі, мріяв бути танкістом.

Після 9-го класу пішов учитися в Кадетський корпус імені Івана Харитоненка в Сумах, а згодом – у Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Після закінчення навчання розпочав службу в 1-й окремій танковій Сіверській бригаді, що в селищі Гончарівське на Чернігівщині. Максиму подобалося служити в армії, він мав авторитет серед військовослужбовців, а військове керівництво відзначало його розум і військові здібності. 

Максим любив життя, а життя любило його. Він кохав і був коханим, мав намір одружитися. Війна внесла свої корективи.

24-27 лютого на підступах до Чернігова точилися жорстокі бої. Підрозділи 1-ї окремої танкової Сіверської бригади мужньо обороняли місто. У запеклому протистоянні особливо відзначився екіпаж танка старшого лейтенанта Максима Білоконя. 26 лютого його бойова машина завдала відчутних втрат силам противника: зупинили атаку ворожої бронетехніки, у нічному бою знищили ворожу диверсійно-розвідувальну групу та підбили два танки. Відчуваючи нерівність сил і перевагу ворога, хлопці встигли відвести свою машину з району багатоповерхівок по вулиці Незалежності (мкр Масани),  щоб не ставити під удар мирних жителів. 

27 лютого під час танкової дуелі на околицях Чернігова Максим Білоконь отримав поранення, несумісні з життям. Разом із командиром загинув і екіпаж: навідник – молодший сержант Іван Коваль та механік-водій – молодший сержант Дмитро Каплін.

Поховали Максима Білоконя 25 березня 2022 року у місті Ромни. Залишилися мати, молодша сестра та наречена Дарія Кириченко, яка також проходить військову службу.

За визначну особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 94/2022 від 2 березня 2022 року старшому лейтенанту Білоконю Максиму Віталійовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

ЗАХИЩАВ ЧЕРНІГІВ

 

ІВАН

ВОЛОДИМИРОВИЧ

КОВАЛЬ

(1997-2022)

 

Загинув у свій 25-й день народження, під час оборони Чернігова.

Іван народився 27 лютого 1997 року в селі Хрипівка Чернігівського району. Мати залишила родину, коли хлопець був ще немовлям, батько ростив дитину сам. Він виховував в сина надійного і міцного чоловіка, який завжди прийде на допомогу слабкому і беззахисному. Вчив поважати людей і дбати про них, бути вірним друзям та відданим Батьківщині. Юнак зростав добрим і щирим, допомагав по домашньому господарству, мав багато друзів, дружив з гумором і мав незлобиву вдачу.

У 2015 році він закінчив Городнянську районну гімназію та місцеву школу мистецтв. Після закінчення гімназії навчався в Чернігівському ПТУ №15, де вивчився на автослюсаря.

13 грудня 2017 року у 18-річному віці підписав контракт на військову службу  строком на 3 роки у лавах Збройних сил України. Відтоді  все його життя було пов’язано з військом: спочатку був курсантом навчальної танкової роти у трьохсотому навчальному гвардійському танковому полку 169 навчального гвардійського центру СВ ЗСУ, далі механіком - водієм танкового взводу танкової роти танкового батальйону першої окремої танкової бригади ОК «Північ». З 31  березня 2017-го  року - навідником танкового взводу танкової роти танкового батальйону в цій же бригаді.

У грудні 2019 року уклав новий контракт строком на 1 рік та продовжив служити на посаді головного сержанта - командира танку. У 2020 та 2021 роках продовжував військову службу шляхом підписання контрактів терміном на один рік.

Брав участь в АТО-ООС. За особливі бойові заслуги був неодноразово відзначений командуванням нагородами, зокрема, медаллю «За особливу службу III ступеня» та відзнакою «Козацький хрест» І ступеня.

З першого дня повномасштабної війни Іван став на захист України. 27 лютого Іван Коваль брав участь у знищенні ворожої бронегрупи та ДРГ у місті Чернігові. В його танк, що знаходився по вулиці Незалежності мкр Масани, влучив ворожий снаряд. Весь екіпаж загинув.  У своєму останньому бою Іван Коваль разом зі своїм екіпажем знищив ворожу диверсійно-розвідувальну групу та два танки противника. Очевидці казали, що, відчуваючи нерівність сил і перевагу ворога, хлопці встигли відвести свою машину з району багатоповерхівок - щоб не ставити під удар мирних жителів. 

Поховали героя 13 квітня  у рідному селі з почестями. Залишився батько.

Спогади батька Володимира Івановича про сина не можна читати без сліз. 

Дивитися за посиланням:

Батько хлопця, який згорів у танку біля «Магр-Авто»: «Повоювати він встиг тільки три дні, загинув у свій день народження» [Електронний текст]. – Gorod.cn.ua. - Режим доступу. - //  https://m.gorod.cn.ua/news_138284.html

 

 

ЗАВДАВ ВОРОГУ ЧИСЕЛЬНИХ ВТРАТ

 

ВАДИМ

АНДРІЙОВИЧ

БЛАГОВІСНИЙ

(1995-2022)

Вічна пам'ять і слава Герою!

Народився 14 вересня 1995 року у селі Перепис Городнянського району  на Чернігівщині. З дитинства марив небом.

Закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Після випуску служив у 299-й бригаді тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова. Був пілотом штурмовика Су-25.

Коли почалася повномасштабна війна, Вадим з перших днів захищав українське небо від окупантів. Він здійснив 95 бойових вильотів. За майже сотню бойових вильотів він завдав ворогу численних втрат — знищував скупчення броньованої техніки, живої сили противника, складів пально-мастильних матеріалів та ракетно-артилерійського озброєння. А саме: близько 100 одиниць броньованої техніки, понад 80 одиниць автотранспортних засобів, близько 40 автоцистерн ПММ та близько 800 чоловік живої сили противника.

Загинув 7 вересня 2022 року у Миколаївській області. Його збив ворожий літак.

Поховали героя у с. Синдаревське на Чернігівщині. Залишилися батьки і сестра.

За значні досягнення майор Благовісний був нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів. 

 

ЦІНОЮ ВЛАСНОГО ЖИТТЯ ЗУПИНИВ НАСТУП ВОРОГА

 

СЕРГІЙ

ВАСИЛЬОВИЧ

ПАНТЕЛЮК

 (1998-2022)

Вічна пам'ять і слава Герою!

Народився 9 лютого 1998 року у с. Бирлівка Бершадського (нині Гайсинського ) району.  Вінницької області.

Навчався у Бирлівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів. Був активним, відповідальним, щирим. З дитинства мріяв про службу в українській армії, багато читав, займався спортом. З 4-го класу займався греко-римською боротьбою, був кандидатом у майстри спорту України, здобув чимало нагород.

Закінчив Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут та Національну академію Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Завжди був дуже веселим, дружнім та непосидючим, за це і отримав позивний "Артист". Після випуску був призначений на військову службу командиром взводу у 1-шу окрему танкову Сіверську бригаду. Брав участь в АТО-ООС, де виконував надскладні бойові завдання на одному з найгарячіших напрямках збройного протистояння. Нагороджений медаллю «Учасник бойових дій в зоні АТО».

Коли повернувся з ротації, восени 2021 року одружився. Молоде подружжя у 2022-му мало стати щасливими батьками. 24 лютого молодий військовослужбовець знаходився на Київщині, куди прямував, щоб підтримати дружину під час пологів. Дізнавшись про ворожий напад, Сергій Пантелюк як офіцер вірний Батьківщині, з півдороги повернувся у свою військову частину на Чернігівщину.

25 лютого 2022 року біля села Рівнопілля танковий екіпаж Сергія вступив у бій з танковою колоною російських окупантів, які наступали на Чернігівщину. Бійці зуміли знищити бронетехніку ворога та зупинити наступ. Проте, в їхню бойову машину прийшов удар. Ударною хвилею з танку збило командира роти, Сергій зістрибнув за ним і сам отримав важке поранення у ногу. Офіцера встигли доставити до Чернігівського госпіталю, однак вночі 26 лютого о 3:20 він помер. В день смерті Сергія народилася його довгоочікувана донька.

На рідну Вінничину доправили тіло військовослужбовця через 28 днів після смерті. Поховали у рідному селі 24 березня 2022 року. У загиблого залишилися батьки, дружина і донечка.

Указом Президента України № 360/2022, за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі лейтенанта Пантелюка Сергія Васильовича  нагороджено  орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

 

Джерело:

Зображувальні дані. - https://suspilne.media/214578-zagibli-voini-cernigivsini-sergij-panteluk/

ВІРНИЙ ВІЙСЬКОВІЙ ПРИСЯЗІ

СЕРГІЙ

ВАСИЛЬОВИЧ

МЯГКОВ

(1971-2022)

 

Сергій народився 30 серпня 1971 року у селі Некрасовка  АР Крим.

Навчався в місцевому ПТУ, де отримав фах тракториста. Невдовзі переїхав у село Наумівка, що на Чернігівщині, де мешкали  його родичі. Продовжив навчання у  Чернігівському ПТУ, вивчився на зварювальника. Проходив строкову службу в армії.

Проживав у Наумівці,  працював у місцевому колгоспі трактористом.  Одружився, в сім’ї народилися троє дівчат. Сергій був хорошим чоловіком і батьком.

У 2015 році Сергія Мягкова мобілізували до лав Збройних Сил України. У 2015-2016 роках Сергій брав участь в Антитерористичній операції на сході України. З 2018-го служив у ЗСУ вже за контрактом. Воював в багатьох гарячих точках на сході України. Був звільнений зі служби за станом здоров’я, мав перелом хребта і  подвійне контуження.

Коли 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення росіян на територію України Сергій Мягков зібрав речі і подався до військомата, був впевнений – його військовий досвід стане в нагоді. Проте до лав ЗСУ потрапив у квітні за повісткою.  Служив у лавах ЗСУ на посаді механіка-водія у навчальному центрі «Десна» на Чернігівщині.

Загинув 17 травня 2022 року під час російського ракетного удару по селищу Десна Чернігівської області. Тривалий час його не вдавалося знайти не живим, не мертвим. Лише через 5 місяців солдата ідентифікували по ДНК.

Похований  на кладовищі села Наумівка. У загиблого залишилася дружина і троє доньок.

Дослідник української мови (до 130-річчя від дня народження В. М. Ганцова)

 

Всеволод Михайлович Ганцов   народився 25 листопада (7 грудня) 1892 року в місті Чернігові в родині службовця.

Навчався в чернігівській гімназії, яку закінчив із «золотою» медаллю. Далі вчився в Колегії Павла Галагана у Києві, у 1911 році вступив до Петроградського університету (нині С.-Петербург) на історико-філологічний факультет, який закінчив з дипломом першого ступеня. Талановитого випускника залишили при виші професорським стипендіатом на два роки, він викладав на кафедрі та готував наукові праці.

3 1 жовтня 1918 р. Всеволод Ганцов працював у Київському університеті святого Володимира з підвищеною професорською стипендією. 21 лютого 1919 р. почав працювати в Українській академії наук як постійний член i секретар Комісії по складанню академічного словника живої української мови, згодом був керівником Комісії (з червня 1920  по серпень 1929 рр.).

3 1922 р. увійшов до складу науково-дослідної кафедри мовознавства при Київському університеті як науковий співробітник, а з 1925 р. був обраний дійсним членом цієї ж кафедри і керівником її секції української мови. Одночасно Всеволод Ганцов був членом Харківського правопису комісії та автором розділу «Фонетика» у проекті українського правопису. Проводив семінарські заняття з історії української мови, української діалектології й української літературної вимови в Київському інституті народної освіти (1920-1921 рр.), в Археологічному інституті (1923-1924 рр.), в музично-драматичному інституті імені Лисенка (1924 р.). 

Першим розробив сучасну класифікацію діалектів української мови, а також висунув та обгрунтував теорію про їх походження. На думку науковця - українська постала зі злиття двох прадавніх говірок, південних і північних і унаслідок тривалого співжиття носіїв південних і північних діалектів утворилася південно-київська говірка, на основі якої й постала українська літературна мова. Вчений припустив, що не було ніякого "праруського племені" та східнослов'янської єдності і докладав зусиль, щоб довести, що українська мова ближча до південно-слов'янських і західно-слов'янських мов, ніж до російської. 

З грудня 1927-го по лютий 1929-го він перебував у відрядженні у Франції, де працював при Сорбоні. Під час перебування за кордоном Всеволод Михайлович багато спілкувався, мав приватні зустрічі з емігрантами Дорошенком, Лотоцьким, Чикаленком і Прокоповичем.

Після повернення працював на посаді професора Київського інституту народної освіти, займався науковою діяльністю. У 1929 році вченого було заарештовано у сфабрикованій справі "Спілки визволення України" та  засуджено до 8-ми років. У 1938-му ув’язнено ще до 8 років за ту саму "контреволюційну діяльність". Покарання відбував у Соловецькій тюрмі і дивом не потрапив до розстрільних ям Сандармоху. 

За  гратами Ганцов провів понад 16 років, на волю вийшов лише в грудні 1946 року. У 1950 році "як соціально небезпечний елемент" був висланий у Красноярський край.

Повернутися на батьківщину Всеволоду Михайловичу вдалося лише восени 1956-го. Відтоді він мешкав у Чернігові, де  займався підготовкою до друку своїх наукових робіт, а також брав участь в лінгвістичних конференціях. 

Помер у 1979 році, похований у рідному Чернігові. Реабілітований у 1989 р. (посмертно).

На честь всесвітньо відомого мовознавця, уродженця Чернігова Всеволода Ганцова названо вулицю у Чернігові (колишня вул. Жовтнева ).

 

Джерела:

Кулик Н.  Воскреслий із мертвих  / Н. Кулик // Освіта України. - 2018. - 17 верес. - С.14-15

Черкаська Г. "Мовний шкідник" Всеволод Ганцов. - режим доступу.- https://uahistory.com/topics/famous_people/13686

Шевельов Ю. Портрети українських мовознавців / Ю. Шевельов. - Київ: Академія, 2002. - 132 с.

СПРАВЖНІЙ ТАЛАНТ

 

                           

  АНАТОЛІЙ

МИКОЛАЙОВИЧ

РИЖЕНКО

(1955 - 2022)

 

 «ДЕ Б НЕ БУВ ХУДОЖНИК,

ВІН ЗАВЖДИ ЛИНУВ ДОДОМУ,

ДЕ ВСЕ МИЛЕ І БЛИЗЬКЕ СЕРЦЮ,

ДЕ ЩЕ В ДИТИНСТВІ,

В ПОШУКАХ ЕТЮДІВ,

ПІЗНАВ І ПОКОХАВ РІДНИЙ КРАЙ»

 

Народився 24 червня 1955 року у місті Прилуки Чернігівської області. З дитинства мав хист до малювання. Після закінчення школи продовжив навчання в Київському державному коледжі декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука.

Працював у Художньому фонді, у міській архітектурі (комісії), прилуцьких художніх майстернях, а згодом організував свій художній салон. «Анатолій Миколайович був художником від Бога. Самодостатній, виважений, незалежний. Вільний від умовностей, набридлих стереотипів, банальності та брутальності сучасного життя. Не любив публічності. Інтелектуал і естет. До того ж - максималіст, був дуже вимогливим до себе. Він не терпів фальші, неправди, штучності», - згадує про друга Віктор Копачевський.

За своє життя Анатолій Риженко створив стільки картин, що їх не вмістить жодна величезна галерея світу. Роботи художника зберігаються в галереях та приватних колекціях України, Німеччини, Франції, Канади, Японії, Голландії. Його авторські виставки неодноразово організовував німецько-український центр «Пролісок», і художник постійно повертався звідтіля з нагородами. Був учасником багатьох всеукраїнських та міжнародних арт-фестивалів та виставок. А ще він щиро уболівав за культурне життя рідного міста і завжди допомагав початківцям.

1 грудня 2022 року серце митця перестало битися. Анатолій Миколайович відійшов у вічність на 68 році життя після тривалої хвороби.

Джерело:

https://siver.com.ua/news/vin_buv_khudozhnikom_vid_boga/2022-12-02-32170

https://topnews.cn.ua/society/2021/12/01/160235.html

https://prilukinovi.blogspot.com/2018/01/blog-post_31.html